Про роль особистості в історії написано безліч наукових праць. Іншим цікавим, але менш дослідженим феноменом є роль історичного наративу у формуванні зовнішньої політики держав
Про це для “Тижня” пише Сергій Корсунський.
Свого часу Гітлерові вдалося переконати німців у хибності Версальського миру, Угорщині не дає спокою Тріанон, Путінові – Друга світова війна, а Китаю – століття приниження. У Монголії Чингісхан, що занапастив півсвіту та зруйнував культури, яких навіть не міг збагнути, є національним героєм. Те саме стосується й інших завойовників і загарбників у всьому світі.
Власне кажучи, важко знайти країну, що не мала би власного бачення певних історичних подій і постатей, які виникали на їхньому тлі та є суперечливими з погляду сприйняття іншими. Якби оцінки історичних подій, що змінюються з часом, а тому ніколи не можуть вважатися остаточними, залишалися у сфері наукового пошуку, такий контекст був би просто одним із багатьох аспектів міжнародної взаємодії, які можна вивчати й обговорювати в колі професіоналів. Біда в тому, що історичний наратив був і є інструментом і внутрішньої, і зовнішньої політики, до того ж його застосовують для виправдання націоналізму й агресії.
Читайте також: Нардепка вказала на сім слабких місць нового путінського темника про Другу світову
Достатньо глянути на нічим не виправдану нинішню агресію щодо пам’ятників у США. Натовп неосвічених і дуже агресивних людей, які називають себе нащадками рабів, поскидали пам’ятники тим, хто боровся проти рабства й навіть віддав за це своє життя. Можна довго дискутувати про традицію встановлення пам’ятників узагалі, але те, що їх знесення стало елементом політики, свідчить про деградацію, а не прогрес. Нині, коли розвиток технологій прискорює час, і саме рівень життя є ознакою успішності та впливовості, спекулятивне використання історичного дискурсу, який часто дуже опосередковано стосується сучасності, може бути вкрай небезпечним.
Насамперед ідеться, звичайно, про Росію. Історики й політичні аналітики вже досить детально проаналізували нещодавню статтю Путіна, у якій він перекрутив факти й дозволив собі вкрай вільну інтерпретацію подій минулого століття, що передували Другій світовій війні. Фактично так господар Кремля “обґрунтував” сьогоднішню агресивну політику Росії. Після мюнхенської промови 2007 року, яку тоді особливо не помітили, у світі почали уважно читати та знаходити між рядків те, що хотів сказати Путін. Цього разу він навіть не приховував, що вважає РФ ошуканою й ображеною: і Заходом, і республіками колишнього СРСР, а тому власні претензії на імперську велич розглядає як цілком природні. Навіщо бути могутнім і не бути великим?
Це саме питання сьогодні порушує також Китай. Синологи із занепокоєнням констатують зміни, які відбуваються просто зараз у зовнішній політиці КНР і які пов’язують із відмовою від відомої рекомендації Ден Сяопіна приховувати свою силу, натомість досягати мети наполегливістю та послідовністю. Пекін уперше з 1962 року пішов на загострення на високогірному кордні з Індією, висловив протест Японії лише за намір перейменувати маленькі острови, суверенітет над якими Токіо вважає своїм, значно посилив тиск на Гонконг і Тайвань, вступив у фактичне протистояння із США в Південно-Китайському морі. Піднебесна потихеньку повертається в бік політики “реваншу” за два “століття приниження”, навіть якщо офіційно проголошує принципи взаємовигідної співпраці. У країні культивують націоналістичне бачення світу, і те, як Піднебесна себе позиціонує, найкраще зрозуміло з фільму-бойовика “Вовки-воїни 2”, що його гасло таке: “Того, хто кривдить Китай, хоч би як далеко він перебував, слід знищити”.
Читайте також: В’єтнамська трагедія може повторитися в Гонконгу
Принципи системного аналізу вимагають відповіді на три питання: що, як і чому відбувається в певній ситуації. У випадку з Росією цілком зрозуміло, що відбувається і як, тому залишається єдине питання: чому? Навіщо Путін саме зараз знову повертається до подій 80-річної давнини, коли фактично вже немає живих людей, які про них можуть свідчити, давно відбулися суди й покарання, виплачено репарації, і коли країни нацистського табору визнали свою провину й урегулювали відносини на нових засадах міжнародного права?
На це питання є кілька відповідей. По-перше, для путінської Росії та війна досі не закінчилася: не укладено мирний договір із Японією. Найбільша у світі за площею країна не хоче віддавати чотири маленькі острови Курильської гряди, а без цього угода не має для Японії сенсу. Економічні й політичні переваги такого кроку, які значно зміцнили б атмосферу миру в регіоні й без сумніву мали б наслідком економічну вигоду Росії від співпраці із третьою економікою світу, ніяк не впливають на непоступливу політику РФ.
По-друге, у згаданій статті Путін, схоже, визначив своє бачення наступних невідомо скільки років при владі: пишатися чужими перемогами, звинувачувати всіх інших, окрім себе, і вирощувати покоління націоналістів-імперців, яких у Росії називають патріотами. Татаро-монгольське іго болить, як і поразка в Першій світовій, тож їх треба затьмарити перемогами, нескінченно переписуючи історію. Усі правителі Російської імперії, починаючи з Петра, цим займалися. Путін – не виняток. У нього на шиї досі висить табличка з іменем хана, яка надавала московитам право на владу, усвідомлює він це, чи ні. Історія, як відомо, вчить того, що вона нічого не вчить. І ми принаймні маємо це пам’ятати.
Leave a comment