Унаслідок ухвалення китайським Народним конгресом “безпекового закону” тоталітарний режим у Пекіні брутально поклав край відносній незалежності Гонконгу й демократичному праву його громадян на самовизначення
Про це для “Тижня” пише Ріхард Герцінґер.
Цей закон відверто порушує міжнародне право, адже фактично анулює особливий статус колишньої британської колонії, який їй було гарантовано в 1997 році при передачі Китайській Народній Республіці. Однак ЄС неспроможний удатися до санкцій проти Пекіна. Він обмежився безрезультатним вербальним протестом та обіцянкою обстоювати права Гонконгу в “діалозі” з китайською владою. Проте китайських правителів це не вразить. Адже держави ЄС відверто неготові до економічного ризику задля захисту елементарних міжнародних правових норм. Натомість китайський режим не зволікатиме з використанням європейської залежності від їхнього капіталу та ринків збуту й може вдатися до тиску та шантажу. Тому стриманість європейців більше схожа на виявлення запопадливого послуху.
Читайте також: Китай ухвалив закон про нацбезпеку, що обмежує автономію Гонконгу
Майже цинічно прозвучало обґрунтування відмовитися від санкцій, яке озвучив Верховний представник ЄС із питань закордонних справ і політики безпеки Жозеп Боррель: оскільки Китай, серед іншого, потрібен для спільного розв’язання глобальних проблем, як-от зміна клімату, то курс на конфронтацію з Пекіном закритий. За цією логікою принципи міжнародного права в сумнівній ситуації повинні підпорядкуватися гадано важливішим екзистенційним цілям людства. Чи має стати ціною за порятунок планети те, що надалі життям на ній керуватиме сваволя авторитарних держав? Вдаватися до такої логіки означало б підпорядковуватися тоталітарному мисленню. Адже його суть у передумові, що “формальне право” має другорядне значення порівняно з вищими життєвими правами сконструйованого ідеологією колективного цілого.
Натомість наслідками за порушення міжнародного права Китаю, на відміну від ЄС, погрожують США. Але питання полягає в тому, наскільки вартий довіри курс Вашингтона на конфронтацію з Пекіном. Президент США Дональд Трамп таки надто очевидно атакує Китай, намагаючись відвернути увагу від власної внутрішньополітичної неспроможності. Підсилює сумніви щодо відстоювання Вашингтоном прав людини в Гонконзі й позбавлений будь-якого плану хаос, що панує в американській зовнішній політиці Трампа. Адже президент, який вправляється у вихвалянні північнокорейського деспота Кім Чен Ина й автократичного правителя Саудівської Аравії Мухаммада ібн Салмана, досі не належав до поборників послідовної політики із захисту прав людини.
Своїм протистоянням із китайським авторитаризмом Трамп заскочив західних партнерів зненацька, коли заявив про бажання запросити Росію на саміт Великої сімки. Так він без вагань ставить в один ряд путінську державу-агресора зі “старими союзниками” Заходу: Південною Кореєю, Австралією та Індією. Однак закликаючи до жорсткої позиції щодо Китаю та водночас домагаючись дружби від путінського неоімперіалізму, він не лише виявляє власну брехливість, а й розколює та дезорієнтовує Захід.
Читайте також: Про брехню й небезпечну імітацію Зеленського та Єрмака забувати не можна – Портников
Адже наступ Росії та Китаю на міжнародне право стають взаємно можливими. І путінська анексія Криму, і приєднання Гонконгу – це тест на здатність і готовність Заходу захищати світоустрій, що базується на праві. В обох випадках авторитарні держави обґрунтовують насильницьке підпорядкування певного населення його гадано незмінною та наперед визначеною належністю до іншої етнічної групи. Кремль прагне вирішувати, кого вважати росіянином, і з таким підходом, відповідно, приєднувати до російської держави. Що робити з китайцями поза межами влади китайських комуністів, за цим уявленням залежить від свавільного рішення центральної влади в Пекіні. У Криму й Гонконгу протистоять два протилежні принципи: базоване на універсальних цінностях право народів на самовизначення й авторитарні претензії етнічного націоналізму.
Мешканці Криму вільним голосуванням 1991 року вирішили перебувати у складі незалежної України. Проте в 2014-му російські окупанти шляхом сфальшованого псевдореферендуму силоміць скасували це суверенне рішення. Натомість мешканці Гонконгу ніколи не мали шансу заявити, чи вважають вони себе частиною визначеної Комуністичною партією Китаю китайської нації, чи хочуть поставити власні громадянські права понад позірну етнічну ідентичність. Те, що Велика Британія, а з нею й увесь Захід 1997 року не подбали про голосування громадян Гонконгу щодо їхньої майбутньої державності, виявилося фатальною помилкою при народженні тодішньої угоди. Згода Заходу на формулу “Одна країна, дві системи” базувалася на хибному припущенні, що китайський режим стало дотримуватиметься міжнародних договорів. Однак тоталітарні й авторитарні системи дотримуються угод лише доки їх до цього змушує міжнародне співвідношення сил.
Це стосується і Росії, яка в 1994-му підписала Будапештський меморандум, у якому визнала недоторканність території України. Щоправда, на це брутальне порушення Москвою міжнародного права Захід відреагував санкціями, які попри потужний спротив діють досі. Проте актуальна відмова ЄС від санкцій проти Китаю через ситуацію з Гонконгом не обіцяє нічого доброго і щодо його стійкості в питанні Криму.
Leave a comment