Коли торік Зеленський провадив свою передвиборчу кампанію, він стверджував, що його конкурент Порошенко не може домовитися з Путіним і взагалі мало не зацікавлений у війні. Із цим твердженням погодилися виборці колишнього телевізійного коміка, однак і на них, і на самого Зеленського чекало розчарування
Про це для “Еспресо” пише Віталій Портников.
Виявилося, що війну хотів продовжувати зовсім не Порошенко. Виявилося, що у продовженні війни зацікавлений сам Путін. І тепер уже путінський міністр закордонних справ Сергій Лавров стверджує, що поки президентом України працює Володимир Зеленський, ні про яке реальне врегулювання на Донбасі й мови бути не може – яка несподіванка!
Читайте також: Брутальний “крок назустріч” від Дуди. Чи згадають про гідність у Зеленського?
Але це інфантильне нерозуміння ситуації стосується аж ніяк не тільки Росії й аж ніяк не тільки українського інфантилізму. Напередодні президентських виборів 2019 року загальними місцем було твердження, що відносини Києва з Варшавою та Будапештом зіпсовані з вини українського керівництва. Прізвищем директора Українського інституту національної пам’яті Володимира В’ятровича консервативні польські політики готові були лякати власних дітей. Проблемою у відносинах із Угорщиною вважали “націоналістичний” закон про освіту, який нібито обмежував права українських громадян угорського походження.
І що ж? На своїх посадах немає ані Порошенко, ані В’ятровича – а після чергового візиту польського президента Анджея Дуди до Києва виявляється, що розбіжності із проблем історичної пам’яті залишаються, і найкраще, що можна зробити – то це не говорити про них. Польська сторона як чекала дозволу на ексгумаційні роботи на території України, так і чекає. Українська сторона як чекала відновлення українських місць пам’яті на території Польщі, так і чекає. Виявилося, що в цій історії – як і в історії з Росією – є не тільки та не стільки Порошенко, скільки ще один гравець – фактичний лідер Польщі Ярослав Качинський, який пообіцяв, що його країна не допустить європейської та євроатлантичної інтеграції України “разом із Бандерою”. І для того, щоб українсько-польські відносини нормалізувалися, у Варшаві повинні не тільки змінити текст пам’ятної таблички на горі Монастир, але й не лізти до українського монастиря із польським історичним і міфологічним статутом.
Але найпоказовіше – то це те, що сталося під час місцевих виборів, коли міністр закордонних справ Угорщини Петер Сіярто відкрито втрутився в передвиборну кампанію на Закарпатті, а міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба навіть заявив про систематичне втручання угорської сторони. І, здається, тут освітою і не пахне, правда? Просто в Будапешті вирішили ще раз – як і в історії з горезвісним законом – продемонструвати, як Угорщина захищає права угорської діаспори та впливає на її настрої. І це не історія про Порошенка. Це історія про політичний курс і пріоритети угорського лідера Віктора Орбана.
Читайте також: МЗС вручило ноту протесту послові Угорщини
Який же тоді вихід із ситуації? А дуже простий. Путін, Качинський, Орбан захищають свої інтереси, які вони нерідко сприймають як національні інтереси своїх країн. Якщо Путін вважає, що національні інтереси Росії – це не добросусідські відносини з Україною, а поглинання України, його логіки не змінити. Якщо Качинський вірить, що історична дискусія є важливішою, ніж дружба Польщі з її головним союзником і другом на сході Європи, його логіки вже не змінити. Якщо Орбан упевнений, що йому важливо бути “батьком” усіх угорців, а не вибудовувати дружній діалог із Україною, його логіки не змінити.
Тому Україні потрібно не думати про минуле, навіть якщо це минуле створює для нас проблеми в сьогоденні. Україні потрібно думати про майбутнє. Авторитарна Росія рано чи пізно впаде – і реальний діалог про мир ми зможемо вести тільки з тими, хто прийде на зміну Путінові та його поплічникам. Із Польщею ми просто приречені на близьку дружбу – рано чи пізно знайдемо порозуміння й із питань, які нас розділяють в історії. Угорщина завжди захищатиме інтереси угорців за кордоном, але ми зможемо знайти порозуміння того, як цей захист поєднуватиметься з українським суверенітетом, я в цьому впевнений.
Для всього цього нам потрібно зробити не так вже й багато – побудувати сильну й сучасну державу, яка вміє себе захищати. Те, що на нас напав Путін, те, що з нами дозволяють собі розмовляти в повчальному тоні наші шановні сусіди – це просто наслідок української слабкості. Сильний політик відчуває слабкість, як хижак – биття серця жертви. Нам не потрібно ненавидіти Путіна, нам не потрібно ображатися на Качинського й Орбана. Нам потрібно побудувати країну, якої Путін побоюватиметься і яку Качинський та Орбан поважатимуть.
Leave a comment