У недільній телепрограмі “Москва. Путін. Кремль” – так, є й таке – президент Росії розповів, що під час створення Радянського Союзу “багато республік, що ввійшли в його склад, отримали величезну кількість традиційно російських історичних територій”. Тож виходити, на Путінову думку, ці республіки мали б із чим прийшли, а не “тягти ііз собою подарунки від російського народу”
Високу ймовірність нової хвилі російської агресії підтверджують і в українському МЗС. Серед можливих причин заступник міністра закордонних справ Василь Боднар називає нестачу води в окупованому Криму та політичні процеси всередині Росії. Падіння рейтингів Путіна й одночасна необхідність забезпечити незмінність його правління змушують вдаватися до погроз.
Вода у Крим стала для російського лідера його особистим іміджевим проєктом. Вона не причина. Вона – привід для продовження агресії проти України. Війну ведуть на всіх фронтах: правозахисному, дипломатичному, є ризик того, що вона перекинеться й на військовий. У російських телеефірах закликають відібрати воду силою. І тут виникає деяка розбіжність між заявами й фактами. Згадаймо: перше, що зробила Росія, окупувавши Крим, це захопила й демонтувала інженерні споруди, що забезпечували роботу Північно-Кримського каналу. Протягом шести років не було жодної спроби вирішити водне питання. Ані опріснювачів, про які в 2014-му багато йшлося, ані закриття підприємств, що споживають велику кількість води. Кремль не зробив нічого. Більше того! Росія завозила й завозить на окупований півострів тисячі своїх громадян, змінюючи таким чином демографію. Дивна політика для країни, яка усвідомлює нестачу ресурсів і хоче довести всьому світові свою спроможність господарювати на захоплених землях. Більше схоже на те, що Путінові потрібна чергова “маленька переможна війна”. Вона має додати йому легітимності в очах російських громадян, як “збирача земель”.
Читайте також: Міф про “сакральність” Криму для Росії – тільки-но інструмент агресії проти України
Те, що вода у Крим може стати причиною вторгнення на материк, попереджають і західні експерти. Так, аналітик центру The Jamestown Foundation Пол Ґобл вважає, що Москва може спробувати представити військове вторгнення в Херсонську область як “гуманітарний жест”. Така думка заслуговує уваги. Хоча б тому, що Москва вже намагається представити відновлення водопостачання, як “гуманітарне питання”. Колишня кримська “прокурорка” Наталія Поклонська 12 червня звернулася до Генеральної прокуратури України з вимогою зареєструвати повідомлення про вчинення злочину “громадянином Порошенком і його співучасниками”. Виглядає як анекдот. Але Поклонська апелює не тільки до статей Кримінального Кодексу України: порушення правил охорони вод, екоцид і геноцид. Вона згадує міжнародні конвенції і звинувачує Україну в порушенні прав мешканців окупованого Криму.
Інший приклад. 18 червня в рамках обговорення Радою із прав людини ООН ситуації в Україні представники Росії поширили заяву “постійного представника президента РФ у республіці Крим” Георгія Мурадова. Починається вона зі скарги на “нелюдське позбавлення Україною прісної води 2,5 мільйонів мешканців Криму”. Далі Мурадов говорить про перекриття Україною “суходільних транспортних артерій”. Мається на увазі товарна блокада Криму, організована Меджлісом кримськотатарського народу в 2015 році. Саме це, за словами “постпреда”, змусило Росію збудувати Керченський міст. Розрахунок тут на те, що вдасться закріпити в ООН російське трактування відомих фактів щодо окупації. Те, що таке можливо, можна не сумніватися. Згадаємо, як після ухвалення Кримської резолюції в Генасамблеї ООН у грудні 2016 року, в якій Росія вперше назвали окупанткою та порушницею прав мешканців півострова, низка українських правозахисних організації вимагали включити в документ пункти із засудженням України за водну й товарну блокаду. Якби тоді це вдалося, сьогодні Росії мала б усі можливості судитися з Україною за компенсацію через “вимушено побудований міст”.
Читайте також: Поки Зеленський все ще зазирає Путінові в очі, той продовжує анексію на Донбасі – Портников
Росія готується. Точніше так: Росія не приховує, що готується вирішувати водне питання “радикальними заходами”. А що ж Україна? Якою є позиція влади? Тут “не все так однозначно”. В українському МЗС запевняють, що Київ зберігає чітку позицію – водопостачання у Крим дніпровської води можливе тільки після деокупації півострова. Але коли доходить до дій, ситуація кардинально змінюється. 4 червня комітет Верховної Ради з питань прав людини, деокупації та реінтеграції не зміг ухвалити постанову, в якій йшла мова про охорону Північно-Кримського каналу та неможливість відновлення водопостачання. “За” проголосували четверо членів комітету: Мустафа Джемілєв, Дмитро Лубінець, Рустем Умеров та Ахтем Чийгоз. “Проти”- Юрій Бойко, Віктор Медведчук, Вадим Рабінович. Шестеро представників правлячої партії утрималися, один доєднався до ОПЗЖ.
Пізніше вони пояснювали, що питання води в Крим “занадто політизоване”. Вони, мовляв, не хотіли підтримати проукраїнську опозицію, щоб не робити їм піару. Можна було би списати все на політичну неосвіченість. Але вже 17 червня у Верховній Раді під час голосування за законопроєкт №2831-1, яким із переліку підприємств, що не підлягають приватизації виключали кправління Північно-Кримського каналу й у правління головного Каховського магістрального каналу – правляча фракція знову показала дива відстороненості. І знову дивина. За законопроект авторства депутатів від “Слуги народу” 267 депутатів – вся правляча монобільшість – утрималися. Так якою є позиція фракції? Здається, її показово нема.
Кремль зчитує сигнали офіційного Києва як готовність до обговорень. Саме тому відбувається роздмухування теми “води” на міжнародній арені. Росія тисне і залякує. Небажання ухвалювати рішення щодо ключового водного питання тільки розпалює агресора. Але найстрашніше, що відбувається на тлі невизначеності, яку провокує нинішня українська влада – це розпач і зневіра. Відсутність позиції щодо Криму українські громадяни, що залишилися в окупації, сприймають як готовність України до поступової легалізації анексії. Відсутність позиції на війні дозволена мирним мешканцям, а не керівництву країни.
Leave a comment