Учора, 4 червня, Верховна Рада призначила нового міністра культури – Олександра Ткаченка. Це призначення не стало несподіванкою і цілком лягає в парадигму політики Зеленського та “Слуги народу”. То що ж чекати від нового міністра? Якщо коротко – то нічого
У принципі, на цьому можна було й завершити обговорення кадрової політики “зеленої” влади, але я все ж поясню свою позицію. Річ у тім, що вже вдруге на посаду міністра культури призначають саме телевізійника. Це вже симптоматично, адже виказує справжній погляд Зеленського на культуру. Йому йдеться про “розважалівку”, ефектне шоу, яке має сподобатися широким масам. Тому й міністри відповідні.
До речі, всоте в нашій історії таке призначення відбувається авансом – тобто людина отримує крісло, але програму своєї діяльності ще не оприлюднила. Тому напрацьовувати план дій Ткаченко буде вже безпосередньо на посаді міністра. Навіть якщо він сформує якісну програму, то на її підготовку буде втрачено кілька місяців. Інша річ – якби міністрів відбирали через попередній конкурс й аналіз представлених програм. Та не в нашій країні…
Читайте також: Значна частина українців дивиться на себе й на свою культуру очима росіян
Навряд чи уряд Шмигаля протримається довго, тож і очікувати довгострокового планування від Ткаченка марно. Він мітить у крісло міського голови Києва й, вірогідно, покинув Верховну Раду для того, щоб на новій посаді підвищити власну впізнаваність (навіть не рейтинг, бо про нього наразі не йдеться). Якщо уряд піде у відставку, Ткаченко повернутися в парламент вже не зможе, а отже – вилетить принаймні на якийсь час із публічної політики.
Тому його особисте завдання в міністерському кріслі – якнайкраще запам’ятатися, всіляко “світитися”. А це можливо тільки завдяки якимось масштабним проєктам. Зроблять нам якесь шоу до Дня Незалежності, щоб менше думали про повзучу капітуляцію, запустять якийсь “Голос” для талантів із усієї країни й показуватимуть його по телевізору. От і все, не більше.
Культура й масштабні проєкти з гарною телекартинкою можуть перетинатися, але тільки зрідка. Насправді будь-який міністр культури зіштовхується із двома головними викликами: 1) яким чином активізувати культурні запити населення, особливо в сільській місцевості та провінціях, як їх долучити до культури; 2) яким чином підвищити конкурентну здатність української культури, дати їй поштовх для розвитку всередині країни та промувати її у світі, як навчити її заробляти.
Читайте також: Той, хто агітує за російськомовну Україну, насправді агітує за Росію від Ужгорода до Владивостока – Портников
І з останнього пункту випливає ще один, не менш важливий: відсутність інвестицій у культуру, без яких підняти цю справу неможливо. Йдеться не тільки про підвищення тих воістину жебрацьких зарплат, які сьогодні отримують працівники культури на місцях, але й про серйозне інвестування в цілі галузі: кіно та книгу, музику (не тільки популярну!) і театр, музейництво й охорону спадщини. Ми стали свідками того, як драстично держава, прикрившись пандемією, вкрала гроші в культури – і навряд чи їх поверне. ДУСя чи прокуратура для нової влади важливіші, а культура залишається всього лиш розвагою, а не інструментом національного й державного будівництва.
Тож чи могла адекватна людина, знаючи, що бюджет у відомства забрали, не маючи професійної підготовки й досвіду в сфері, без програми йти на таку посаду? Зрозуміло, що ні. Бо ж ні про які реформи та покращення в такому разі й мріяти не доводиться. Але якщо мета в тебе – “посвітитися”, то таке крісло цілком підходить.
Тому я й кажу, що від Ткаченка нічого очікувати не треба. Хіба якогось чергового шоу…
Leave a comment