Багато наших співвітчизників не усвідомлюють, що зумисне спотворений образ української культури нав’язаний їм зовні
На цьому в матеріалі для “Радіо Свобода” наголошує Лариса Масенко.
У Донецькому університеті до окупації був музей Василя Стуса. Поет навчався в 1954-1959 роках на історико-філологічному факультеті педагогічного інституту Донецька (тоді – Сталіно), на базі якого в 1965 році був створений державний університет.
Фотографії Василя Стуса, зроблені під час першого арешту, 1972 рік
У квітні 2013 року, перебуваючи в університеті на захисті дисертації з українського мовознавства моєї аспірантки Ольги Шевчук-Клюжевої, я мала можливість ознайомитися з експозицією музею. Мою увагу привернула відомість з оцінками Стуса на випускних іспитах. Здивувало те, що з російської мови він отримав вищий бал (“відмінно”), ніж із української (“добре”).
Але все стало зрозумілим після ознайомлення з представленими в експозиції текстами, що їх випускники історико-філологічного факультету мали написати на іспитах з російської та української мов. Для диктанту з російської мови було підібрано фрагмент із повісті Льва Толстого “Козаки”. Натомість диктант із української мови студенти мали написати не за оригінальним літературним твором, а з перекладеним із російської публіцистичним текстом про В. І. Леніна. Це був типовий зразок “дубль-новомови” – семантично убогий, скалькований із російської текст із максимально наближеною до неї лексикою та фразеологією.
Смисловий і стилістичний контраст між двома різномовними завданнями недвозначно ілюстрував вторинність, неповноцінність української мови порівняно із багатою, стилістично бездоганною російською. Обираючи такі тексти для диктантів, викладачі педінституту, свідомо чи несвідомо, виховували в майбутніх вчителів сприйняття російської мови як мови високої культури, а української – як мови вторинної зниженої культурної вартості.
Істрія іспитових диктантів із двох мов у Донецькому педінституті виразно ілюструє колоніальну практику вивищення панівної російської мови та пригнічення української.
Діалектологічна карта України із брошури Всеволода Ганцова “Діалектична класифікація українських говорів” 1923 року. Джерело: infodon.org.ua
Постколоніальне прочитання роману Толстого “Війна і мир”
Показовою у цьому зв’язку є надзвичайна авторитетність у СРСР творів Толстого, попри те, що за класовим походженням письменник не вписувався в соціальні стандарти робітничо-селянської держави.Творчість Толстого однак відповідала іншій політичній міфології – імперській.
Цікаве постколоніальне прочитання роману “Війна і мир” містить праця американської славістки Еви Томпсон “Трубадури імперії. Російська культура і колоніалізм”. Як показала авторка, Толстой перетворив у романі історію на міф про “велику патріотичну війну”, що додало нового блиску основоположному політичному міфові російської нації. Центральне місце в ньому посіло іноземне вторгнення й самозахист росіян. Тож роман змальовував Росію у смиренній позі, примушуючи читача не помічати її агресії.
1812 року Росія вела війну не лише із французами, бойові дії відбувалися також на Кавказі й у Середній Азії. І в цих діях Росія була не жертвою, а відвертою агресоркою. Якби Петя Ростов загинув на південному чи східному фронті, пише Е.Томпсон, “чи могли б ми класифікувати його як юного й невинного героя, котрий загинув за торжество справедливості, і чи зробив би він тоді внесок у формування російської політичної міфології? Це незручне питання, і Толстой від нього спритно ухиляється”.
Як зазначає авторка, роман “Війна і мир” створив “настільки привабливий образ Росії як країни, де відсутні серйозні правопорушення, і з такою кількістю видатних громадян, які діяли в “реальній” історії, що по суті не можна було навіть думати про якусь його серйозну критику”.
Роман став переконливим посередником між російською колоніальною практикою та її образом у власних очах як могутньої нації-держави. Дуже мало народів, підсумовує Е.Томпсон, змогли в такий спосіб створити свій образ в очах світу.
Діалектична мапа української мови станом на 1871 рік. Автори: П. П. Чубинський, К. П. Михальчук і К. Л. Маржецький
Антиукраїнська культурна політика радянської доби
За радянської доби велич російської культури та її буцімто визначальний вплив на культури підкорених народів набув політичного характеру. У шкільних підручниках і вищих навчальних закладах її трактування супроводжував постійний епітет “велика”: “велика й могутня російська мова”, “великі російські письменники”, “великі російські романи” тощо.Натомість із української культури по-варварському вилучили цілі пласти під приводом боротьби з “українським буржуазним націоналізмом”. Російщення та приниження української культури супроводжувалось періодичними жорстокими “чистками” творчих середовищ. Все це призвело до її маргіналізації та численних лакун у процесах її історичного розвитку.
“Росіяни виявились першим народом нашого часу, – писав Томас Стернз Еліот, – що став свідомо спрямовувати культуру політично та брати під удар в будь-якій точці культуру будь-якого народу, над яким вони прагнуть встановити панування. Чим вищого розвитку чужа культура досягає, тим досконалішими є спроби її знищити шляхом усунення серед підкореного населення тих елементів, котрими ця культура найбільш усвідомлена”.
Судовий процес у сфабрикованій справі так званої “Спілки визволення України”. Мета – дискредитація провідних діячів української культури та громадського життя в Україні. Харків, 1930 рік
Імперська асиміляція спричинила дисбаланс між тими групами українців, для яких своя культура становить незаперечну цінність, і тими, хто прийняв російський наратив її меншовартості.
На жаль, на сьогодні друга група за чисельністю значно переважає першу. Внаслідок цього українці обирають до владних структур людей байдужих, а то й ворожих до українства як такого.
Наслідки російських асиміляційних практик в політичному житті України
Ментальну залежність від російської колоніальної практики демонструє, приміром, усупереч своїй назві, книжка Леоніда Кучми “Україна – не Росія”. Замість гуманітарної програми формування українського культурного простору на всій території країни у книзі висунуто дивну тезу про неможливість національного відродження без асиміляції загальноімперської культури. Як наголошено у книзі, “російська культура й культурна історія завжди будуть тісно пов’язані з культурою та історією українською”.
Не дивно, що посаду голови Адміністрації за президентства Кучми, а згодом віцепрем’єр-міністра та міністра освіти й науки за президентства Януковича обіймав українофоб Дмитро Табачник, який відверто заявляв, що не буде “провадити культурну політику тільки в інтересах вузького прошарку українськомовної інтелігенції, яка просто боїться конкуренції в усьому”.
Після перемоги Майдану в 2014 році Табачник втік із України. Проте в культурних інституціях і вищих навчальних закладах лишилось чимало його однодумців, вихованих на стереотипі величі російської культури.
За півтора року до Революції гідності. Опозиційні депутати блокують трибуну Верховної Ради України, щоб не допустити ухвалення режимом Януковича так званого “мовного закону Ківалова-Колесніченка”. На банері зображені (зліва направо): прем’єр Микола Азаров, міністр освіти Дмитро Табачник і президент Віктор Янукович. Київ, 25 травня 2012 року
Так, історик Георгій Касьянов, який викладав історію в престижному столичному університеті, у лекції “Націоналізація історії в Україні”, прочитаній у 2009 році в Москві, виступав із критикою тих українських колег, які вважають, що Росія позбавила Україну державності в ХVІІ столітті та є ворогом України. Науковець твердив, що в тому вигляді громадянського виховання, в якому нині присутня історія України, вона не потрібна, бо дає дуже негативний образ своєї історії. “До цього додається ще й література ХІХ ст. із цими вмираючими селянами й покинутими матерями з дітьми”, – зазначив Г. Касьянов.
Під час пікету Офісу уповноваженої Верховної Ради України із захисту прав людини представниками Координаційної ради із захисту української мови в зв’язку з недостатньою реакцією влади на вбивство в Бахмуті громадського активіста Артема Мирошниченка. Київ, 12 грудня 2019 року
Принижений, спотворений Росією образ України та її культури досі отруює свідомість значної частини українського населення. Як інакше пояснити перемогу на останніх виборах студії “Квартал 95” і героя її серіалу “Слуга народу”? Цей вибір уже не можна виправдати втручанням Москви. Очевидно, ідея втілення такого проєкту виникла там, але проголосували за нього українці. Електорат Володимира Зеленського та “Слуги народу” не зупинило те, що у своїх комедійних сценках кварталівці неодноразово висміювали українство, а на фестивалі в Латвії Зеленський заявляв, що вони приїхали із країни, в якій культури вистачає всього на чотири дні, і порівнювали її з порноакторкою.
Те, що більшість виборців надали перевагу претендентам на владу з таким тлом, свідчить про глибинну деформацію колективної національної ідентичності. Це означає, що значна частина українців дивиться на себе й на свою культуру очима сусіднього народу. Вони не усвідомлюють, що зумисне спотворений образ їхньої культури нав’язаний їм зовні. Принизливе сприйняття її уявної неповноцінності порівняно з “вищою” російською засвоєно ними як власний етнічний автостереотип.
Все ж треба сказати і про певні позитивні явища, які відбуваються в культурному просторі після 2014 року. Навіть у найбільш зросійщених містах – Харкові, Одесі, Запоріжжі – українська культура вже вийшла з ґетто, куди її загнала радянщина. Нині тут з’являється все більше проукраїнських осередків, у яких, треба сподіватися, формується нова еліта з державницьким мисленням.
Чи вдасться їй прийти на зміну нинішнім можновладцям, для яких головну цінність становлять не мовні, а грошові знаки, покаже майбутнє.
Leave a comment