Оприлюднення чуток і фактів, пов’язаних із особистим життям президента Росії Володимира Путіна, так чи інакше може викликати питання про те, кому потрібно компрометувати главу держави, та ще в такий спосіб. Може, руйнується сам путінський авторитет в еліти, і ніхто вже не боїться порпатись у президентській брудній білизні?
Про це для “Букв” пише Віталій Портников.
Але насправді просто протікає інформаційна модель, яка була збудована Путіним одразу ж після його приходу до влади та стала альтернативою моделі, що існувала з часів горбачовської перебудови. Адже саме Горбачов запровадив інститут, якого по суті в повноцінному вигляді не було з ленінських часів – часів Надії Крупської.
Ну й, до речі, дружини ленінських соратників – Троцького, Каменєва й інших – теж були авторитетними партійними дамами. За Сталіна всі поховалися, і спроба Хрущова повернути свою сім’ю в публічний простір мало що змінила. Зате все змінила Раїса Горбачова, яка постійно перебувала поруч із чоловіком, була його головною порадницею та близькою подругою.
Михайло й Раїса Горбачови
Тільки з роками – втім як і про багато інших дій Горбачова – стало зрозуміло, що несподівана поява в комуністичній державі першої леді було пов’язана не з якимись продуманими намірами Горбачова, а зі щирою любов’ю до дружини. Так, це була не політика, це була любов, яку у справжніх політиків побачиш не так часто. І, можливо, саме тому такі стосунки викликали буквально звірячу ненависть і в радянської номенклатури, і в “радянського народу”, що звично не сприймав усе щире.
Тож фактичний наступник Горбачова Борис Єльцин уже й не намагався – та й не хотів із огляду на характер – зробити свою дружину Наїну “справжньою” першою леді Росії, хоча її вплив на чоловіка теж був великим. І безперечним був авторитет єльцинської сім’ї, яка досі залишається одним із найупливовіших кланів путінської Росії.
Тетяна Юмашева й Борис Єльцин
Читайте також: Путінів зять придбав пакет акцій великого нафтохімічного підприємства, вартістю у 380 млн дол., за… 100 дол. – Навальний
У кожному разі про особисте життя Єльцина було відомо досить багато. Його дружина, його дочки, його зяті завжди були перед очима, вони брали участь у громадському та світському житті, а Єльцинова дочка Єльцина Тетяна Дяченко, яка потім пошлюбилася із колишнім головою адміністрації президента і стала Тетяною Юмашевою, навіть була радницею глави держави. І в останній період Єльцинового президентства про неї нехай і іронічно, але говорили як про співправительку й можливу спадкоємицю батька.
Путін повів себе зовсім по-іншому. Він ніколи не афішував свого особистого та сімейного життя. Із першого дня поводився на посаді президента країни не як публічний політик, а як офіцер КДБ. Дружина Путіна з’являлася поруч із ним винятково тоді, коли мова йшла про протокольні заходи – і зрештою цей протокол завершився публічним розлученням.
Володимир і Людмила Путіни
Про своїх дочок Путін ніколи нічого не розповідав. Ми й зараз не володіємо підтвердженою інформацією. Говоримо про можливих дочок, про ймовірні зв’язки. Про можливих зятів. Все це тримається лише на припущеннях, а не на фактах. Кремль ніколи нічого не підтверджує. Путін ніколи ні про що не розповідає. На спільних фотографіях із членами сім’ї ніколи не з’являється.
І точно так само поводяться багато представників його оточення. Винятком є хіба що Дмитро Медведєв, який одружився зі своєю однокласницею. Його дружина Світлана із задоволенням грала роль першої леді під час перебування Медведєва президентом. Але оскільки й сам Медведєв був умовним президентом, то і його дружина була умовною першою леді. Все це не мало жодного значення.
Якби Путін так відчайдушно не приховував свого особистого та сімейного життя, воно нікого б не цікавило. І вже точно ніхто не здивувався б тому, що його колишній зять мав змогу за безцінь купити якісь там акції.
На тлі вседозволеності російської номенклатури й самого Путіна, про яку неодноразово розповідали численні дослідники, можливості зятя мали цілком логічний і природний вигляд. А кому ще купувати за безцінь акції нафтових компаній, якщо не путінському зятеві? І взагалі це його акції – або ж акції самого Путіна?
І що тут змінюється на тлі інформації про знаного віолончеліста Ролдугіна й інші махінації, крім того, що ми взагалі нічого не знаюємо про Путіна поза президентським протоколом, і це породжує мільйони чуток і припущень – від президентових двійників до двійників його кабінетів. Але це точно не вказує на конфлікти в оточенні й деградацію влади. Тому що влада Путіна базується зовсім не на популярності в населення і не на лояльності еліт.
Не розуміти цього – значить допускати ту ж помилку, що допустили білоруси, які вірили, що режим Лукашенка закінчиться саме тоді, коли сотні тисяч людей вийдуть на вулиці Мінська й інших білоруських міст. А чому вони в це вірили? А тому що протягом десятка років більшість мешканців країни дійсно підтримувало свого божевільного правителя та вважало себе його опорою. І можна було вважати, що тільки-но ця опора зникне, то зникне й сам режим.
Читайте також: Ідея, що наповнює російські гармати
Але думати й бути – це зовсім не одне й те ж. Опорою Лукашенкового режиму із часів знищення ним білоруського парламенту та проведення референдуму, що легітимізували президентське всевладдя, стали силові структури. Лукашенко дійсно прийшов до влади на відносно демократичних виборах, але потім зчинив справжній державний переворот і звідтоді правив суто за допомогою сили.
Так, при цьому більшість білорусів підтримували організатора перевороту. Але від того, що вони перестали його підтримувати, для режиму мало що змінилося. Тому що режим як спирався на силу, так і спирається, тільки зараз потрібно бити більшу кількість людей. А з економічної позиції режим як спирався на російські подачки, так і спирається – йому байдужі санкції цивілізованого світу та збіднення населення.
Із путінським режимом практично та ж ситуація. Путін прийшов до влади як регент Єльцина, його головною функцією було гарантувати безпеку президентської сім’ї та баланс інтересів кланів. Але звідтоді минули два десятиліття, які змінили саму сутність режиму. Як і Лукашенко, Путін тепер спирається не на клановий баланс і вже точно не на народну підтримку, а на силові структури.
Будівництво саме такого режиму було розпочато Путіним відразу ж після його приходу до влади, але дуже обережно, перейшло у відкриту фазу після розгрому “ЮКОСу” і практично завершилася окупацією Криму. Це був перший конституційний переворот, який пов’язав усю еліту.
А другий переворот стався тоді, коли Путін, який завжди рішуче виступав проти будь-яких конституційних змін і навіть поступився кріслом Медведєву, щоби не бути обраним на третій термін поспіль, забезпечив власне “обнулення” й інші поправки до конституції, які перетворили президента майже на монарха й забезпечили йому повну недоторканність після відставки.
І тепер у Росії ми маємо справу з диктатурою, яка перевершила навіть білоруську. Й у Москві, й у Мінську ми маємо справу із правителями, які можуть бути повалені тільки в результаті народного повстання, за якого народові доведеться витримати справжню війну із силовими структурами влади. Або можна говорити про зміну режиму, якщо про транзит замислиться саме перша особа, як про це замислився багаторічний президент Казахстану Нурсултан Назарбаєв.
Але при цьому ми повинні розуміти, що такий транзит забезпечить повне всевладдя Путіна аж до його фізичного кінця й дозволить новому президентові хіба що обережно маневрувати у спробах знайти якийсь новий клановий баланс, аби вціліти після Путіна або посилати несміливі сигнали Заходові. А ось демонтаж путінського спадку почнеться саме тоді, коли Путіна не буде, і якщо стане очевидною неефективність і непотрібність продовження силового режиму.
Поки ж потрібно розуміти одну просту річ. Поки Путін і Лукашенко живі, а їхні народи безсилі чи інертні, від влади вони добровільно ніколи не відмовляться. Ніякі корупційні історії, ніякі марші протесту, ніякі санкції не змусять їх зробити це, поки силовики зацікавлені підтримувати господарів і стріляти у власний народ.
Leave a comment