Дивують люди, які вважають, нібито винятково критичні вигуки щодо неналежного медичного обслуговування під час епідемії COVID-19 можуть змінити ситуацію на краще
Про це для “Тижня” пише Єлизавета Гончарова.
Особливо коли всі негаразди, якими охоче діляться пацієнти, закінчуються гаслом про “клятву Гіппократа”, а не спробою зрозуміти, чому це все відбувається саме так. По-перше, ми ніяк не можемо змиритися з тим, що ця епідемія виявилася не по зубах світовій медичній системі. Жодній. Майже ідеальна ізраїльська медицина не витримує, американська не спрацьовує, європейська починає миттєво провисати, коли кількість важких пацієнтів збільшується. По-друге, наші лікарі теж не супермени, і в невеликому містечку апріорі не може бути 20 апаратів КТ, щоб кожного, хто зараз хворіє, могли обстежити в мить звернення, хоч би як хтось кричав про лікарську клятву й обов’язки. Восени ситуація стала майже неконтрольованою. І те, що сімейний лікар не телефонує вам тричі на день, щоб довідатися про самопочуття, – це вже питання фізичного браку часу, а не чиєїсь профнепридатності.
Читайте також: Ножі у спину замість оплесків: невтішні реалії боротьби із COVID-19 в Україні
Однак те, що відбувалося в українській медицині за ці пів року, які ми мали для підготовки до потужної хвилі COVID-19, узагалі складно назвати діяльністю. Радше хаотичним рухом на межі фолу. Зараз навіть не хочу говорити про елементарне – про невикористаний Фонд боротьби з епідемією, про відсутність чітких і логічних карантинних рішень. Чи про потребу збільшення коштів на відшкодування лікарняних листів, щоб не провокувати масовий вихід людей на роботу у хворому стані через невиплату лікарняних. Нині хочу нагадати, власне, про тих, без кого не спрацює жодне обладнання, навіть суперсучасне, не зробиться тест, не вколеться ін’єкція, не прибереться, вибачте, судно. На відміну від наслідків поширення коронавірусу, на ставлення до медичних працівників держава мала можливість впливати: змінами в законах, додатковими коштами, забезпеченням і гарантіями, правильною інформаційною політикою. Але цього не було.
На початку епідемії випадки, коли лікарі звільнялися із посад через страх захворіти, я сприймала як зраду. Бо якщо людина навчалася боротись із хворобами та допомагати людям, то чому вона має завжди займатися рутинною роботою? Те саме стосується пожежників чи військових: можна багато років жити у спокійному темпі, але коли настає час займатися тим, за що, власне, ти отримуєш гроші, то вже, будь ласка, займайся. Як і у випадку з добровольцями на початку війни, суспільство зрозуміло: треба негайно допомагати. Бо ті, хто не покинув поля бою, заслуговують на те, щоб їм допомагали. Однак дуже швидко мантри “у нас усе під контролем”, інколи навіть “під особистим контролем”, стали супроводжуватися майже каральними заходами: медичним працівникам заборонили говорити про нестачу ЗІЗ чи надмірне навантаження, критикувати медичні протоколи та взагалі “виносити сміття з хати”, хоч би що це означало в кожному конкретному випадку. Суспільство, знервоване неадекватними карантинними рішеннями, розгубилося: так у нас війна з коронавірусом чи “все під контролем”? А якщо медики офіційно стверджують, що ні в чому немає потреби, однак пошепки щось просять, то може, нехай вони самі розбираються, хто, що й де вкрав?
Потім на порядок денний вийшло питання грошового забезпечення лікарів, які стикаються з ризиком інфікування. Гучне обговорення доплат у розмірі 300% заробітної плати на практиці виявилося 200 гривнями на місяць, які нараховували лише на ті хвилини, коли лікар був поруч із хворим, у якого офіційно підтверджено коронавірус. Однак це спровокувало в суспільстві, яке зазвичай не читає далі заголовків, міфи про лікарів-хапуг, котрі, щоб отримати свої мільйони, приписують COVID-19 усім без винятку. Потім якісь доплати пообіцяли лікарям в інфекційних відділеннях, а також тим, хто задіяний у мобільних бригадах, які збирають аналізи для тестування. Ситуацію з такими доплатами яскраво демонструє масове звільнення медичного персоналу в різних містах. Бо “перетерпіти” можна певний час, але ж не щодня наражати себе та свою родину на небезпеку за п’ять тисяч гривень. Однак суспільство й далі “годували” інформацією про неймовірні кошти, які виділені для стимулювання медичного персоналу.
Читайте також: Стратегія боротьби із COVID-19 у влади зводиться до технології “Зроби бодай щось”
Масово хворіти на COVID-19 почали непрофільні фахівці. Бо через відсутність своєчасного тестування хворі з різними симптомами коронавірусу йшли до гастроентерологів і невропатологів, лорів і гінекологів… При цьому профільні лікарі, як і сімейні, навіть не входили до переліку тих, кому гарантовані суттєві доплати. На відміну, наприклад, від працівників поліції, які активно отримували надбавки за ризик інфікування. Компенсації на лікування медичного працівника, якщо воно відбувалось амбулаторно, не передбачено. Необхідне забезпечення ліками в разі загострення хронічних хвороб під час лікування в медичному закладі теж не передбачене. Понад те, отримати виплати через смерть лікаря від COVID-19, затверджені в новому законі, майже неможливо. Наприклад, родини двох лікарок із Донеччини, які померли від ускладнень, спричинених COVID-19, і досі намагаються знайти докази, що жінки інфікувалися саме на роботі. Тільки після цього вони зможуть сподіватися на матеріальну допомогу від держави.
Прийдешні вибори майже витіснили з інформаційного поля проблему епідемії, яка нині набирає шалених обертів. Традиційні офіційні застереження, які чиновники та політики копіюють день у день на своїх веб-сторінках і сайтах, “підкріплюються” масовими акціями та піар-заходами, на яких вони ж самі нехтують усіма можливими правилами безпеки. І на тлі цього показушного оптимізму в Україні ніхто й не думає аплодувати медичним працівникам, які масово хворіють, звільняються чи виснажуються до критичного стану. Бо, звісно, вони якось не так виконують ту клятву, яка в цих умовах стала для них справжнім прокляттям.
Leave a comment