“Неважливо як названа вулиця, бо вона освітлена та заасфальтована… немає різниці, біля якого пам’ятника ти чекаєш дівчину, в яку ти закоханий”, – ці слова Володимира Зеленського викликали жваву дискусію в суспільстві. У них почули відому тезу “какая разніца”, якою виправдовували неувагу держави до питань національної ідентичності. До того ж вона близька до ключової тези російської пропаганди про “адін народ”. Адже немає різниці, якою мовою, тільки якщо ця мова – російська, немає різниці, яка вулиця, тільки якщо вона має совєтську назву, немає різниці, який пам’ятник, коли він совєтський. Тож у результаті все це разом (мова, вулиця, пам’ятник) стають спільними для нас із росіянами
Про це у своєму блозі на НВ пише Володимир В’ятрович.
Насправді різниця є, і саме з розуміння, що її треба захищати, почалася боротьба за створення української держави. Усвідомлення українцями відмінної національної ідентичності відбувалося спочатку в культурній площині. Згодом переросло в політичну – творення партій, які ставили за мету створення незалежної України. Держава потрібна була саме як інструмент захисту української унікальності.
Події після поразки революції 1917-1921 років лише підтвердили потребу у державі. Українці як бездержавний народ стали об’єктом геноциду та масових репресій, їхня культура зазнала непоправних втрат через фізичне винищення совєтською владою її носіїв, творців і творів.
Читайте також: Зеленський став справжнім вироком Україні – Портников
Новий етап боротьби українців за державу в кінці 1980-х років теж почався як боротьба за захист української мови, культури, історії. Національно-демократичний рух переміг комуністичну більшість. Але остання здебільшого залишилася у владі. Очікування, що державні інституції долучаться до зміцнення національної ідентичності, виявилися марними. До того ж початок економічної кризи відсунув питання культури з політичного порядку денного. Захист і розвиток ідентичності залишився завданням для громадських ініціатив. Українська мова й культура після століть нищення без підтримки держави не здатні були повернути собі належний статус, совєтські міфи й уявлення про минуле домінували в суспільній свідомості, совєтські пам’ятники та топоніміка залишалися опорою для совєтської ідентичності частини громадян України. Цим користалася Росія, керівництво якої поставило собі за мету повернення України в орбіту свого впливу.
Перемога у 2010 році Віктора Януковича призвела до того, що інституції української держави почали працювати на відновлення та зміцнення совєтсько-російської ідентичності. Ці процеси відбувалися паралельно зі згортанням демократії в країні. Врешті, після заяви про відмову від європейського курсу, почалася Революція гідності. Українці вийшли на вулиці, захищаючи як європейську орієнтацію країни та демократію, так і загрожені засади української національної ідентичності.
Майдан переміг. Росія відчула, що втрачає Україну, тож удалася до збройної агресії. Так почалася російсько-українська війна, в якій ми воюємо за свою ідентичність. Головне послання, який Кремль намагається донести в ній українцям, росіянамы світові, – не існує окремого українського народу. Тому й немає сенсу в існуванні окремої української держави.
У цьому контексті очевидно, наскільки зручною для Росії й небезпечною для України є “какая разніца”. Необов’язково, як Янукович, реалізовувати в Україні російську політику ідентичності. Для Росії досить, аби зупинилася реалізація української політики.
Читайте також: Значна частина українців дивиться на себе й на свою культуру очима росіян
“Немає різниці” є виявом нерозуміння важливості національної ідентичності. Поєднане з бажанням припинити війну за всяку ціну, воно сприяє Росії у відновленні впливу на формування ідентичності українців. Кремль не проти повернення Україні окупованих теренів Донбасу, але ціною відмови від усього, що було зроблено у сфері ідентичності за останніх п’ять років.
Як нинішні очільники держави, так і значна частина громадян нехтування питаннями ідентичності обґрунтовують їхньою вторинністю порівняно зі “справді важливими питаннями” – економічними реформами чи боротьбою із корупцією. Актуалізується кучмівське “спершу економіка”, попри очевидний крах політики самого Кучми, який не досяг жодних успіхів в економіці. Ігнорується не лише власний негативний досвід, але й позитивний досвід інших країн, який демонструє: реалізація політики ідентичності є важливим елементом творення ефективної держави.
Ті, хто кажуть, що мова, історія, культура лише відволікають ресурси, спрямовані на подолання кризи, помиляються або відверто брешуть, бо не хочуть цього подолання, не хочуть бачити Україну сильною. Різниця є, і саме ця різниця робить нас сильними, робить українцями, єднає нас.
Замовчуючи ключові питання ідентичності, можна отримати найбільшу електоральну підтримку. Аби зберегти цю підтримку, можна апелювати до того, що єднає українців, – совєтського минулого, адже більшість українців нині – народжені в часи СРСР, і незалежно від ставлення до нього – це їхня спільність. Щонайменше на побутовому рівні: “шпроти/олів’є”, совєтські спортсмени й актори. Але чи здатне таке єднання мобілізувати на захист держави? Ні, бо ті самі “цінності” актуальні в Росії. А як же можна боротися зі “своїми”? Чи здатна така апеляція мобілізувати для суттєвих реформ у країні? Ні! Бо актуалізує ностальгію за “щасливим” совєтським минулим, посилює патерналізм, що є однією з головних перешкод у побудові ефективної демократичної держави.
Нам потрібне єднання українців саме довкола побудови української за формою (кордони) і змістом (культура) держави. Тому маємо об’єднуватися саме з тими, для кого є різниця. Бо ця різниця і є тим, що становить сенс існування незалежної української держави.
Leave a comment