Останнім часом дуже люблю читати представників ЄС і НАТО, які коментують питання про вступ до цих поважних структур України. Усі вони говорять приблизно таке. Ми вас дуже сильно любимо, і обов’язково колись приймемо, але не сьогодні і не завтра, а колись… Ну а ви там поки щось зробіть… Реформи якісь. Ну і там потім…
Про це на своїй сторінці у Facebook пише політолог Петро Олещук, інформує UAINFO.org.
Насправді, все дуже просто. Ми живемо у епоху, яка настала після т.зв. “Холодної війни”, і у якій інерційна сила цієї самої “війни” була досить сильною.
Холодна війна – це було протистояння не просто СРСР та США із союзниками, це було протистояння двох суспільних моделей, двох ідеологій, двох візій майбутнього людства. Держави, включені у конфлікт, відрізнялися не лише за геополітичними інтересами, вони мали принципово відмінні політичні та економічні моделі. Головне, вони прагнули зробити савме свої моделі домінуючими у світі.
СРСР скрізь намагався насаждати комунізм, включаючи нові і нові країни о сферу свого впливу. США діяли за подібною логікою. При цьому, будь-яка країна, що залишалася поза впливом однієї зі світових сил, могла опинитися під впливом іншої.
Тому у НАТО брали усіх, кого могли, аби висунути редути “Заходу” якомога далі на Схід. Навіть якщо мова йшла про таких “економічних гігантів” як Греція, або таких “демократів” як Туреччина.
Потім Холодна війна скінчилася. Переміг Захід. Переможці деякий час діяли за інерцією. Приймали у НАТО купу східноєвропейських країн. Тоді це виглядало не дуже обтяжливим рішенням. Росія була “складним партнером”, але партнером, тож очікувати напад на Східну Європу з її боку не сильно хотілося. Можна було цілком потішити різні країни зі Сходу, які раніше були під контролем СРСР.
Далі ситуація змінилася. Росія почала прагнути до реваншу, але вже не як СРСР, не висуваючи альтернативних економічних моделей. Путінська Росія – це не виклик Заходу. У них навіть ідеологія підкреслено локальна та провінційна.
Та й загалом, хто у сучасному світі серйозно опонує капіталістичній моделі? Ніхто. З усіма можна торгувати. Протистояння знову не глобальні та системні, тож і потреба у мега-об’єднаннях країн зменшується.
Але назвати речі своїми іменами публічно все ще важко. Важко визнати, що більше немає сенсу боротися за контроль кожної віддаленої країни просто для того, аби вона дісталася “конкуренту”. Що не треба будувати “вітрини” і можна зосередитися на інших, більш актуальних саме для тебе справах. Бо у суспільній свідомості все ще живуть старі уявлення про “успіх” чи “неуспіх” зовнішньої політики.
За таких умов єдина нормальна реакція представників НАТО на бажання України до них приєднатися: “Йдіть до дідька, тут своїх проблем повно”. Але публічно так сказати не можна, через низку внутрішніх та зовнішніх аспектів.
Тому говорять: “Йдіть краще… реформуйтеся. Все там добре зробіть, але не поспішайте і повертайтеся… Років через 20!”
Перевага цифри у 20 років полягає у тому, що через 20 років нікого з нинішніх людей, які займають якісь посади, на цих посадах уже не буде.
Редакція сайту не несе відповідальності за зміст блогів. Думка редакції може не збігатися з авторською.
Leave a comment