Рік, що минає, поза всяким сумнівом, увійде в історію цього століття не просто як одна з найважливіших його дат, а, можливо, як час справжнього початку цього самого сторіччя – якщо не тисячоліття взагалі
Про це для “Букв” пише Віталій Портников.
До цього року ми шукали дату, яка повинна була символічно відокремити ХХ століття від ХХІ-го. Звичайно, найпростіше було вирішити, що цією датою і був уже майже забутий “міленіум”, коли людство зустрічало нове тисячоліття на святкових площах. Потім багато хто з нас – і я зокрема – назвали новою датою початку століття 11 вересня 2001 року, день трагічного знищення терористами веж-близнюків у Нью-Йорку.
Українське століття почалося, мабуть, із Майдану 2013-2014 років, коли перейменована радянська республіка, яка так і не стала справжньою державою, впала, поступившись місцем спробам побудувати справжню країну – спробам, до яких залишилися байдужими більшість мешканців України.
Але все це були дуже умовні дати. “Міленіум” – лише привід для зимового фестивалю, та й яке свято взагалі може бути початком чогось? 11 вересня з перспективи сьогоднішнього дня лише підкреслило небезпеку глобального тероризму, з якою людство стикалося й у ХХ столітті.
Чи дійсно став поворотним моментом для Української держави Майдан 2013-2014 років, ми зрозуміємо за результатами. Найпростіше – по тому, чи вдасться побудувати справжню державу, чи Україна так і буде десятиліттями корчитися в судомах, не вміючи вибрати свою дорогу між патріотизмом громадян, колабораціонізмом потенційних росіян і міщанською байдужістю більшості мешканців.
А ось пандемія – це дійсно віха. Для всіх. Тому що рік, який ми навіть не прожили – проіснували – продемонстрував, що майбутнє, яке багатьом марилося як епоха постійного розквіту високих технологій і торжества розуму, може мати зовсім інакший вигляд. Що у протиборстві із природою людство все ще видається переляканою дитиною, забутою дорослими просто посеред жвавої магістралі.
Читайте також: Боротьба із коронавірусом: ось чому в Південної Кореї виходить, а в України – ні
Так, звичайно, зараз боротьба з пандемією видається куди успішнішою та солідарнішою, ніж боротьба зі смертельно небезпечними хворобами в далекому й не дуже далекому минулому. Втім, ми переконалися, що глобальність сучасного світу перетворює на глобальну небезпеку будь-яке захворювання, будь-яку проблему.
Що ми живемо не у світі фантастичних романів і навіть не у світі перемог Ілона Маска або Білла Гейтса, а у світі, в якому нікому не відомий досі вірус може запросто замкнути мільйони людей в їхніх власних квартирах, поставити під сумнів виживання не тільки в фізичному, а й в економічному та в соціальному сенсах. І що вислів “немає ліків” належить не далекому минулому, а нашому сьогоденню.
Звичайно, мені можуть сказати, що мине рік-другий, велика частина населення планети буде вакцинована або здобуде природний імунітет, коронавірус мутує в черговий різновид грипу, і ми забудемо про смертельну небезпеку, ніби її геть не було. Але покоління, що переживають увесь цей кошмар, тепер житимуть із розумінням того, наскільки крихким є їхнє існування й наскільки легко його може зруйнувати один простий дотик невідомості.
Із цього розуміння можуть зробити й очікувані, й несподівані висновки.
Перший із них зрозумілий уже сьогодні – це передчасна смерть світового популізму, який перетворився на справжнісінький політичний мейнстрим нашого часу. І, звичайно ж, це теж стало прямим наслідком появи нового інформаційного суспільства, торжества ілюзії благодушності, віри величезної кількості людей у те, що вони мають право на дилетантський експеримент і що жодних наслідків для них самих і їхніх держав цей експеримент не матиме.
Зараз багато хто із цих людей уже в могилах, як утім і багато хто з тих, хто розумів небезпеку безвідповідальної поведінки своїх співвітчизників. А багатьом ще належить померти найближчими місяцями або роками, поки людство остаточно не впорається з небезпекою – такі жорстокі реалії сьогодення. Саме тому людство знову вчиться цінувати професіоналізм.
Українцям теж доведеться до цього прийти. Торжество українського популізму становить, мабуть, найкомічнішу, найпотворнішу й найпровінційнішу з усіх варіацій на тему аматорського торжества. Союз байдужих, колабораціоністів і “корисних ідіотів”, що забезпечив нам торік цей сумний вирок, який виявився смертним для багатьох наших співвітчизників, створив умови для непрофесійного й хаотичного керівництва країною в умовах, коли вона вимагала професіоналізму та чіткості.
Читайте також: Зеленський іще є, а з його епохою вже покінчено. Політичні підсумки року, що минає
І висновок дуже простий: або 2021 року нам удасться покінчити з хаосом, або в рік 30-ї річниці відновлення українського суверенітету хаос покінчить із державою. Не приховую, що я все ще сподіваюся на перший варіант. Я вважаю, що український цирковий популізм приречений на загибель разом із популістськими правліннями інших держав. І я дуже хочу, щоб він не забрав разом із собою в могилу саму Україну.
Але є ще один дуже важливий наслідок того, що сталося з усіма нами у 2020 році – що робити із “захистом від дурня”? Тому що досі ми могли стежити за діями колективного розуму – точніше, колективного божевілля – із певною добродушністю, тим паче тоді, коли ці дії не загрожували демократії.
Ми могли заспокоювати себе, що наші співвітчизники – й у розвинених країнах, й у країнах, які тільки починають наближатися до цивілізованого світу – мають повне право спробувати й переконатися в марності своїх сподівань на диво, на пошук простих відповідей на складні питання. Що, навпаки, потрібно дати їм змогу спробувати – щоб у них ніколи не було відчуттів, що їм не дали здійснити свою мрію та проголосувати за чергового або позачергового пройдисвіта на виборах глави держави або за банду піратів – на парламентських.
Тепер ми точно знаємо, до яких наслідків може призвести їхня дурість і наша добросердість: ми задихнемось у власній блювоті. Не сьогодні, то завтра. І те, що на сусідньому ліжку задихатиметься незнайомий ідіот, який підготував нам таку долю, і заходитиметься несамовитим криком його дружина – якщо її ще впустять у палату, звісно – не втішить ані нас, ані наших родичів. У смертну годину зловтіхи немає.
Тому поки ми живі, потрібно зрозуміти, що робити. Не треба себе обманювати – всі ми за останні роки зрозуміли, якою кількістю божевільних оточені – і якби тільки в Україні, якби тільки тут! Ми ще не розуміємо, як багато людей зможе зробити правильні висновки з уроку пандемії. А якщо не зможе? Як захиститися від навіженого, що голосує, і водночас зберегти демократію, без якої людська цивілізація перетвориться на здобуток пройдисвітів – не тих, хто перемагає на виборах сьогодні, а тих, кому вибори не потрібні?
У мене немає відповіді на це запитання. Але я чудово розумію, що саме пошук цієї відповіді і стане головним напрямком розвитку людства найближчими десятиліттями, він і визначить наше майбутнє. І насправді саме це і є головним підсумком цього вузького й порожнього 2020 року.
Leave a comment