Портников: Донбас – це Карабах, а не Придністров’я

Президент Азербайджану Ільхам Алієв скликає термінове засідання Ради безпеки країни у зв’язку з конфліктом на кордоні Азербайджану та Вірменії

Про це для «Еспресо» пише Віталій Портников.

Прем’єр-міністр Вірменії Нікол Пашинян засуджує дії Баку, а міністр закордонних справ Вірменії Зограб Мнацаканян ініціює засідання представників країн — членів ОДКБ. В азербайджанській столиці тисячі людей виходять на вулиці з вимогою почати війну за звільнення Карабаху …

З українського погляду все це видається дивним. Як це, через 32 роки після початку конфлікту триває війна, гинуть люди? І це при тому, що вже кілька десятиліть сторони намагаються домовитися в Мінську — так, теж у Мінську, це таке «зачароване» місто, в якому роками не відбувається нічого нового. Чому? Чому не так, як у Придністров’ї або в Абхазії?

Читайте також: Це вже навіть не глухий кут: Портников пояснив, що Зеленському робити з війною на Донбасі

Відповідь на це питання дуже проста й обумовлюється інтересом. Росії, яка окупувала Придністров’я та грузинські автономії, далі просто нікуди й нема чого просуватися. На територіях, де більшість населення — етнічні молдавани або грузини, окупант все одно не зустріне підтримки. Кишиневу та Тбілісі теж немає ніякої необхідності обстрілювати окуповані території — Молдова та Грузія просто не хочуть повномасштабної війни з Росією. Коли Грузія зважилася на таку війну 2008 року, це призвело до російських танків під Тбілісі, бомбардування Горі, нових територіальних втрат і вигнання грузинського населення з «Південної Осетії». Тодішній грузинський президент Михайло Саакашвілі був змушений направити своєму російському колезі Дмитрові Медведєву лист із зобов’язанням не застосовувати силу в Абхазії та «Південній Осетії», Кремль визнав «незалежність» грузинських автономій і запровадив санкції проти Грузії — про міжнародні санкції проти самої Росії тоді й мови не було.

Але в Карабаху — зовсім інша ситуація. Я зараз навіть не зупинятимуся на питанні, хто в цьому конфлікті має рацію. Важливим є саме інтерес, довгострокова стратегія. Для Баку неприйнятно визнати статус-кво, тому що в цьому разі таке визнання означатиме спокійне життя для Карабаху. А в Азербайджані ніхто не хоче спокійного життя ані для Карабаху, ані для Вірменії — між іншим, нинішній конфлікт стався якраз на державному кордоні Вірменії та Азербайджану, а зовсім не в районі Карабаху. При цьому Азербайджан не боїться нападати на Вірменію — тому що Вірменія не Росія. А Вірменія не боїться відповідати Азербайджанові або провокувати нові зіткнення — тому що Азербайджан не Росія. Азербайджанові потрібно, висловлюючись словами українського віце-прем’єра Олексія Резнікова про Донбас, «мотати нерви» Вірменії. Вірменії потрібно демонструвати, що й вона може «мотати нерви» Азербайджанові. І тому, поки не буде знайдено рішення конфлікту, на кордонах обох країн триватиме стрілянина й гинутимуть люди. Хоч 30 років, хоч 60.

Читайте також: Найпотужнішим збудником войовничості Путіна є карикатурний пацифізм Зеленського — публіцист

На Донбасі — рівно та ж ситуація. Росії не потрібен Донбас без обстрілів просто тому, що це — лише невелика частина території, яку Кремль планує захопити. По той бік лінії розмежування для Москви немає ніяких грузин або молдаван. А є такі ж українці, як і ті, що живуть на Донбасі. Тобто — «свої». «Російськомовне населення», яке потрібно «звільнити». А для цього — продовжувати дестабілізацію України аж до капітуляції ворога. Тобто Путінові потрібно просто продовжувати стріляти. При цьому Україна все ж таки — не Молдова або Грузія, Україна може дозволити собі відповідати на російські провокації, навіть якщо це не дуже подобається актуальному Верховному головнокомандувачеві та його оточенню.

Простіше кажучи, Росія тут у ролі Азербайджану: Кремлеві не потрібно, щоб Україна задовольнилася статус-кво, замороженим конфліктом на Донбасі. Путін зацікавлений у постійній дестабілізації. А Україні потрібно показати, що вона не боїться обстрілів і готова відповідати.

І тому, поки в Росії не змиряться із правом України на суверенне існування, на лінії розмежування триватиме стрілянина й гинутимуть люди. Хоч 30 років, хоч 60. Така реальність, яку потрібно прийняти. Альтернатива розумінню цієї реальності — це капітуляція.

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован.

Previous post Отказ от МВФ и дефолт: посмотрите на Ливан и увидите, что грозит Украине
Next post «Хватит либеральничать». Россия грозит соседям крымскими методами насилия