Вперше рівень довіри до президента України Володимира Зеленського став нижчим, аніж недовіра
Опитування провів КМІС 20-23 червня 2020 року.
Причин падіння довіри багато:
1. “Хороший хлопець” і “хороший управлінець” – це дві різні речі. Проілюструю це давньою українською політичною традицією – придумувати собі месію, а потім розчаровуватися в ньому. Власне, ця причина найменшою мірою залежить від самого Зеленського, а є проблемою української політичної культури. Не знаю, як на виборах 2024 року, але у 2029-му ми знову гратимемося в месію. І знову будемо розчаровуватись.
2. Відсутність команди. У принципі не дивно, з огляду на те, що голосували за “неполітика” (конгломерат представників різних команд, що часто конкурують між собою, “посилений” неполітиками-непрофесіоналами – це не команда). А прихід останнім часом “старих професіоналів” із минулої влади лише поглибив неприйняття Зеленського тією частиною його патріотичного електорату, яка голосувала за нього тільки тому, що розчарувалась у Порошенкові.
Читайте також: Коти в мішках: перед нами минуле, яке намагається прикидатися майбутнім
3. Відсутність ідеології. Добре, ідеології немає в більшості партії, тому – відсутність хоча б якоїсь базової ідеї, за яку можна зачепитися. Заяви про трансформацію від лібертаріанства до соціал-лібералізму так і залишилися заявами. І якщо патріотам і навіть проросійським силам є за що зачепитися, то з ідеологією “за все добре проти всього поганого” – можна впевнено йти до нульової підтримки.
4. Декоративність змін – більшість популістських рішень ухвалено, але на практиці люди їх так і не відчули – зняття недоторканості депутатами, обмеження зарплат держслужбовців. Наприклад, скасування недоторканості не призвело до того, щоб хоч одного депутата змогли притягнути до відповідальності.
5. Нездатність дати відповідь на головні виклики президентства:
– швидкий мир на сході;
– коронавірус і “дивний” карантин.
Читайте також: Блогерка окреслила найбільший комунікаційний провал влади на найвищому рівні
6. Зростання критики. Якщо на початку президентства опонентами Зеленського були представники лише патріотичного табору, то через рік ситуація погіршилась, і критикувати його почали проросійські сили, які, до речі, контролюють значну частку в інформаційному просторі. Фактично Зеленський опинився під тиском із обох сторін – і з боку патріотів, і з боку проросійських сил. І, не маючи реального підґрунтя у вигляді ідеології, посунути його й із патріотичного, й із проросійського електорату виявилось не складно.
7. Нездатність знайти себе. Протягом року Зеленський декілька разів намагався змінити свій імідж, адже так і не знайшов себе. Можливо, це через те, що він усе-таки актор і намагається грати різні ролі. Але виборцям треба, щоб він грав сам себе. Спочатку Зеленський був “своїм хлопцем”, потім він почав грати в українського Лукашенка (“полювання на чортів”), потім із хлопця із народу він почав грати “справжнього президента” (із краваткою та зверненнями не з динамікою, а в офіційному стилі).
8. Самоусунення від прийняття рішень. Минулі два тижні він узагалі зник із інформаційної орбіти, видаючи на-гора “інформаційні консерви”, які були далекі від реальних проблем. Фактично – він став президентом оточення, тобто рішення приймають інші, а сам Зеленський став декоративною постаттю. І від зміни оточення найбільше залежить зміна політики президента
Так чи інакше, Зеленський мав величезний карт-бланш. Але він його витратив на те, що шукав свою ідеальну роль президента. І замість того, щоб обміняти довіру на непопулярні реформи, він її витратив на те, щоб розтягнути утримування позитивної довіри на цілий рік.
Leave a comment