Ви ніколи не помічали, що ми можемо мати геть неокреслене уявлення про певні історичні події та водночас здатні чудово домальовувати в уяві картину суспільних настроїв того часу й тієї держави через вислови типу “Я не можу запропонувати (британцям) нічого, крім крові, тяжкої праці, сліз і поту… Але я беруся до цього завдання з енергією і надією“?
Про це для “Тижня” пише Тетяна Микитинеко.
Безумовно, таке бачення в підсумку переважно стане хибною ідеалізацією того суспільства, але зліпок характеру її лідера ми все-таки отримаємо.
Сила слова в політичному житті будь-якої держави неоціненна, і ми маємо сотні зразків того, як кілька слів були здатні розвернути хід історії в кардинально інший бік. І річ навіть не в поворотних моментах, а в тому, які посили формують націю, які слова закладено в її кістяк, і як ці слова виголошують ті, хто наважується взяти на себе роль лідера. Події останніх кількох тижнів – від призначення нового міністра культури й інформаційної політики до неабиякого зростання активності комунікацій президента – навели мене на думку, що в комунікації з нами наші лідери обирають шлях хибний.
Тут одразу варто визнати: український політичний істеблішмент призвичаїв нас до думки, що навіть найполум’яніші цитати, які свого часу в інших контекстах творили історію, у виконанні наших політичних фігур і фігурок вилітають незграбним пшиком. Чи не найкращою ілюстрацією цього явища став переспів Наталею Королевською відомого вислову “У мене є мрія” – слова, що стали переломними для Америки, загрузли нав’язливою та непереконливою жуйкою з телевізора для українців.
Читайте також: Зеленський відмовився відповідати на важливе запитання щодо однієї з головних союзниць України
Просте мавпування вдалих зразків без справжніх смислів не працює, хоча до нього часто звертаються, щоб додати виступу більшої ваги. Результат може бути різним: часом публіка просто не зчитує цитування, як у випадку зі словами “Геть від Москви!” Миколи Хвильового; а часом ми заковтуємо цитування, яких насправді ніколи не було – так сталося із промовою Зеленського на врученні Шевченківської премії, коли президент “зацитував” Вінстона Черчилля, який відмовився збільшити видатки на оборону за рахунок фінансування культури словами: “А за що ми тоді воюємо?”. Насправді ця історія просто одна із красивих “міських легенд”, у яку через вишуканість форми та близькість суті нам усім так хочеться вірити, а Черчиллева фігура ніби підкреслює її значущість.
Але цитування цитуваннями, а що ми маємо натомість? Зовсім нещодавно уряд виділив 2,7 млрд грн МВС на доплати тим, хто працював із COVID-19 (це, безумовно, важливо, але COVID-19 зачепив набагато ширший спектр сфер суспільного життя, ніж та, що дотична до функціонування МВС), і водночас через секвестр бюджету освіта втратила досить великі кошти, що створило ще більший тиск на й без того беззахисну сферу. Тож за що ж ми тоді з такою логікою дій насправді воюємо?
Попри те що яскраве медійне минуле глави держави створило для багатьох ілюзію широких перспектив новітніх державних комунікацій, дива не відбулося. Виявилося, що Володимирові Зеленському переконливо грати виходить хіба що карикатурних персонажів. Декорація перемістилася в реальне життя, і він не гребує ні турами з інспектування ремонту доріг і відкриттями мостів, ні селфі-сесіями зі щасливими пенсіонерами, які читають вірші, написані, здається, ще за часів раннього Брежнєва. Окремої уваги варте спілкування з нацією як із трирічною дитиною: президент вирішив захворіти на коронавірус, щоб усі побачили, як це страшно й нестрашно водночас. Що далі? Облизування залізної труби на морозі, щоб у дослідний спосіб показати, що це гіпотетично може статися з кожним?
Але найбільшим провалом комунікації на найвищому державному рівні є її капітулятивність, відсутність міцної державницької позиції, а отже, готовність будь-яку позицію одразу здати. Однією з разючих рис, яку яскраво демонструють ті, хто має обстоювати позицію нації, є неймовірна швидкість трансляції згоди йти на компроміс. І президент, і новий міністр інформаційної політики говорять про бажання йти на компроміс навіть у тих ситуаціях, коли просто питають про їхню позицію, а не про чиюсь чужу думку.
Читайте також: Влада зациклилася на ролі офіціанта й цілком програла інформаційну війну за Крим – Казарін
Нещодавно, коментуючи питання захисту української мови, міністр Ткаченко сказав дослівно таке: “Я належу до того розряду людей, які виступають на захист української мови, через багато років свавілля щодо мови, яка у принципі є ознакою нації. Варто повертатися до її захисту – це так. З іншого боку, я прихильник діалогу, а діалог без компромісу неможливий”. Діалог ще не розпочато, але міністр уже готовий іти на компроміс щодо того, що “у принципі є ознакою нації”. Вражає, чи не так?
Приблизно в той самий час президент Зеленський у відповідь на запитання стосовно Степана Бандери сказав (скорочено): “У мене не може бути особистого ставлення… Я виріс на Дніпропетровщині, де нам іще за радянських часів казали, хто такий Бандера (в оригіналі – “Бендера”), він не був другом для України для тих сучасних людей, з якими він жив… Не треба провокувати українське суспільство відповідати на ті питання, на які має відповісти час”.
Ці два приклади (а їх набагато більше) об’єднує те, що коли формують наш кістяк, то вкладають нам слова “компроміс”, “немає особистого ставлення”, “не треба провокувати суспільство”. Замість нації бажання та дії з нас формують націю дисциплінованих мовчазних терпил, які погоджуються на компроміс ще до того, як їм виголосять умови.
Справжнє становлення будь-якої держави відбувається не через делікатне ставлення до інтересів ворогів, а через обстоювання своїх позицій, але, на жаль, наші “слуги” в цьому ще не розібралися. Тож, Володимире Олександровичу, раз ви вже так любите цитувати Черчилля, уявіть собі, куди він завів би націю фразою: “Я не можу запропонувати нічого, крім компромісу”.
Leave a comment