Дуже добре, що 16 січня запрацювала ота стаття мовного закону. Можливо, ліволіберал усередині вас уже почав рюмсати про Швейцарію, двомовність, якесь порушення чиїхось прав. То можете зразу навести йому ось такі аргументи
Обізнані люди кажуть, що в Україні немає двомовності. А є диглосія – це коли різні мови використовують у різних сферах життя, причому одна з них “висока” або “цивілізована”, а друга – “народна”, “проста”.
Виросло це не з доброго життя й не з доброї волі. Більшість російськомовних в Україні колись перейшли на російську. Або їхні батьки, або батьки їхніх батьків. Вони це зробили, коли переїжджали із села в місто. Коли переходили на кращу роботу. Коли знайомилися з важливими людьми.
У нас міста в основному російськомовні. Ще десять років тому мене в Києві спокійно могли спитати: “А ви што, із Западной Украіни?” (насправді ні). Бізнес в основному російськомовний. Або спорт. Або маскульт. Доповніть список ви.
Читайте також: Переходь на українську! Лишатися російськомовним означає лише погоджуватися бути переможеним
Зараз це лише культурний тиск. Ти просто боїшся, що тебе не сприймуть у компанії, або не хочеш видаватися селюком, або не хочеш довго пояснювати, що ти не львівський бандерівець. А колись і вибору не було. Хороше, навіть просто нормальне життя автоматично вимагало російської мови.
Здавалося б, то було колись. А зараз немає проблем говорити російською. Є багато російськомовних патріотичних людей.
Так, є. Я нормально ставлюся до їхньої російської. Але треба збільшувати простір для української мови навколо нас.
Прикол у тому, що мова – це не набір звуків. Це набір сенсів. Ми не говоримо окремими словами, ми говоримо конструкціями – усталеними фразами, зворотами, метафорами, мемами, жартами. А вони народжуються в культурі, в якійсь реальності.
Наприклад, фраза “English, motherf*cker. Do you speak it?” – дуже крута, але зрозуміла тільки тим, хто а) говорить англійською, б) любить фільми Тарантіно і в) трохи шарить і відчуває, із якої реальності Тарантіно ліпив своє кіно.
Фраза “А вас, Штирлиц, я попрошу остаться” зрозуміла тільки тим, хто а) говорить російською б) любить фільми про Штірліца в) знає і відчуває, з якої реальності той Штірліц виник. Отже, щоб опанувати жарти про Штірліца, які дуже важливі в сучасній російській мові в покоління, якому біля 40 років віку, вам треба зануритися в ту реальність і бодай трохи прийняти у свій світ героїчних совєцьких “развєдчиків”, те, як вони накидують “Заходові” в особі Мюллерів, “велику отєчєствєнну войну” тощо.
Читайте також: Поле бою – людина: перемогти, свідомо зменшуючи власні сили, не вдасться
Слова не можуть бути відділені від сенсів, а сенси не можуть бути відокремлені від реальності, яка їх народжує. Коли ми переходимо на російську, то вдягаємо на голову всю російську реальність, так само, як купуючи айфон, отримуємо все вбудоване програмне забезпечення.
Саме тому, дорогі “кієвлянє”, навіть коли ви говорите українською, то це не завжди так. Радше ви говорите (залежно від підготовки) літературним дистилятом, якому ви просто добре навчилися у школі. Щоб перевірити, спробуйте регулярно жартувати або лаятися українською в побутових умовах.
Саме через цю проблему, наприклад, є дуже мало українського стендап-комедії або класного українського року, або репу – жанрів, у яких треба передати живі, злободенні емоції або сенси. Коли ми намагаємося робити щось подібне, з нас лізе “Брат-2”, Цой, “залівная риба” й інший КВН. Тобто “рускій мір”.
А нам треба український світ. Щоб у ньому народилися наші жарти, меми, приколи й лайка, які відображають наше реальне життя в усій його красі, перемішаній із придуркуватістю. Не такі, як у нашої бабусі в селі, і не такі, як у часи Котляревського. А наші, на щодень. А для цього треба практикувати мову.
