Один із моїх найважливіших спогадів із дев’яностих років – як під час ефіру тоді дуже популярної програми “Прес-клуб” Кіри Прошутинської ми дивилися репортаж щодо проблем людей, яким довелося жити в епоху змін. Й от репортер підійшов до старенької інтелігентної жінки, що поділилася своєю головною проблемою – ыз радіоефіру зникли програми класичної музики, а грошей придбати програвач у неї немає…
Після цього репортажу в студії почалася справжня битва між відомими й популярними людьми за те, хто ж придбає програвач для старенької, а мені стало дуже сумно. Я бачив самотню людину, яка сама для себе була цивілізацією, яку підтримували в житті Бах чи Рахманінов, і навіть цього її позбавила логіка цивілізаційних руїн.
Читайте також: Пішла епоха: помер композитор Мирослав Скорик
Я згадав про це після смерті Мирослава Скорика. Великого композитора, який помер у європейській країні, що не має радіостанції класичної музики – ані суспільної, ані приватної. І, якщо згадати зусилля моїх подвижників-колег із “Радіо Культура”, невідомо ще, чи є аудиторія для цієї радіостанції. Про те, чи знає світ про українську музику, я вже й не кажу.
Щодня, якщо я слухаю будь-яку європейську чи американську класичну радіохвилю, я знаю, що почую знайомі звуки музики не тільки Бетховена, Баха чи Генделя, але й обов’язково Чайковського, Римського-Корсакова або Рахманінова чи Шнітке. Дворжака чи Пендерецького. Я точно знаю, кого я не почую – Лятошинського, Леонтовича (за винятком “Щедрика” на Різдво), Ревуцького, Скорика, Сильвестрова й інших.
Читайте також: Значна частина українців дивиться на себе й на свою культуру очима росіян
Українська композиторська школа не стала надбанням світової цивілізації не тому, що в нас другорядні композитори. Українську оперу ви не почуєте у світі не тому, що Лисенко, Гулак-Артемовський чи Скорик не такі цікаві як Дворжак чи Монюшко. А тому, що нас самих це не цікавить. І не цікавить нас зацікавленість світу. А потім ми говоритимемо про якісь інформаційні війні.
Друзі мої, поки асоціацією цивілізованого світу з Росією буде Шостакович, а з Україною – біла пляма, ми нічого ні в кого не виграємо. І насамперед – програємо себе самих. Бо ми залишаємося мешканцями країни з непересічною європейською культурою, більшість населення якої і знати про цю культуру не хоче, і державні інституції якої окуповані невігласами й заробітчанами.
Але слушної миті всі ми знаходимо гіркі слова. Не шукайте. Просто уявіть, як таким людям, як Мирослав Скорик, має бути гірко жити серед нас.
