Дональд Трамп назвав Європейський Союз “ворогом”, а НАТО – “зайвим” утворенням. Лаяв дармоїдами союзників, що жертвували життям і кінцівками в очолюваних Америкою війнах в Іраку й Афганістані. Прибуття Джо Байдена в Білий Дім для багатьох знаменує нормалізацію відносин, за яких утихомирені американські лідери визнають і відшкодують помилки, а також повернуть довіру у взаємини з багатостраждальними союзниками
Про це для “Тижня” пише Едвард Лукас.
Не так швидко. Для початку: ідея про колишню “золоту добу” трансатлантичних відносин є міфом. Сварки – це норма (Суецька криза, війна у В’єтнамі, ядерна зброя, Ірак). Адміністрація Обами не була винятком. Його байдужий, транзакційний стиль розлютив союзників. Європейці жахалися його специфічної політики, зокрема “ухилу до Азії” та “перезавантаження” з Росією.
Так само й зовнішня політика Трампа частіше ставала об’єктом карикатур, аніж викликала розуміння. Стратегія національної безпеки була тверезою даниною сучасній політиці сили й геополітичним змаганням (а також великим кроком уперед після туманних підходів адміністрації Обами). Попри запальний, персоналізований стиль і нахабну риторику президента Трампа, його команда, відповідальна за прийняття рішень, серйозно сприймала європейську безпеку: зараз у Європі більше американських сил, аніж за президентства Обами. Та й роблять вони більше.
Окрім того, адміністрація Байдена буде по вуха завантажена внутрішніми проблемами: передусім пандемією, економікою та політичною поляризацією. У зовнішній політиці нова адміністрація інстинктивно підтримує багатосторонні відносини, але наразі пріоритетом буде Китай, а на другому місці – зміна клімату. Занепокоєння Європи (що на практиці включає і Велику Британію) потраплять десь у кінець списку.
Читайте також: Трамп посіяв бурю. Приборкати її можна лише спільними зусиллями по обидва боки Атлантики
Отож не варто повторювати помилок, що їх ми припустилися за адміністрації Обами 2008 року, коли європейські союзники очікували, що вона почне із залагоджування провини за суперечливі два терміни президентства Джорджа Буша-молодшого. Американська влада – не психотерапевт, що лікуватиме надокучливі неврози європейців.
Необхідно визнати нелегку правду. По-перше, ми потребуємо Америки. Союзники США хочуть не витрачати грошей і йти на ризики, необхідні для самооборони в небезпечному світі. Це тягне за собою наслідки. По-друге, країни Європи – більші й заможніші, ніж Сполучені Штати. Якщо ми очікуємо допомоги американців із нашою безпекою, то мусимо запропонувати щось надійне натомість.
По-третє, ми не можемо вічно покладатися на лідерів США. Ворожі ізоляціоністські настрої поширюються серед американців. Наступний Дональд Трамп може з’явитися за чотири роки й бути ефективнішим за першу версію. Що більше ми показуємо себе цінними союзниками, то більше шансів, що майбутні очільники США триматимуться з нами – і то більше в нас шансів на виживання самотужки, якщо вони нас покинуть.
У цьому немає нічого нового, але нині це нагальніші питання. Із наближенням кінця доби Анґели Меркель Європа видається як ніколи позбавленою лідерства, а на порядку денному постають дедалі страшніші питання. Напередодні саміту міністрів закордонних справ НАТО, що відбудеться в березні в Латвії, ми маємо надіслати чіткі послання новому державному секретареві Тоні Блінкеневі.
Читайте також: Слід підтримати Тайвань. Солідарність – найкраща оборона від агресії Китаю та Росії
Першочерговий пріоритет – краще управління європейським “заднім двором”. У Білорусі продемократичні протестувальники, які вірять у наші цінності більше за нас, програють свою війну на виснаження проти банди режиму. Росія має стратегію й успішно її впроваджує. У відповідь ми пропонуємо фотосесії та пресрелізи.
Крім того, ми б могли докладати значно більше зусиль для протидії кремлівській агресії – ВВП Росії становить близько одної десятої ВВП ЄС. Далі слід запропонувати допомогу в проблемі Китаю. Ідея про те, що американські союзники в Європі можуть зайняти безпечну й вигідну третю позицію в серйозному конфлікті між Пекіном і Вашингтоном, є привабливою. Це не “стратегічна автономія” (як любить повторювати президент Франції Емманюель Макрон), а стратегічна безвідповідальність. Або ми хочемо, аби світ обертався навколо забаганок Комуністичної партії Китаю, або ні. А якщо ні, це означає, що Захід – заможні демократії – мають триматися разом й забезпечувати собі якомога більшу підтримку в решті світу.
Список завдань має: опір гегемонії Китаю у світі інформації (збору й експлуатації величезних обсягів персональних даних, що належать іноземним громадянам); конкуренцію на технологічному фронті (особливо в галузі штучного інтелекту та квантових обчислень); а найголовніше – протидію спробам Китаю втручатися й контролювати наші політичні системи, аналітичні центри, університети й медії.
Для цього знадобиться відродження трансатлантичної (і транстихоокеанської) економічної дипломатії. Колишні зусилля ґрунтувалися на ворожому ставленні громадськості до вільної торгівлі. Натомість нам слід зосередитися на визначенні правил світової економіки в усіх сферах: від космосу до морського дна. Можливо, найважливішим завданням буде відновлення віри громадськості у владу та функціонування політичної системи. Як показали страшні події 6 січня у Вашингтоні, жодним діям Росії і Китаю, покликаним нас атакувати, не зрівнятися зі шкодою, яку ми заподіюємо собі самі.
Leave a comment