Минулого тижня в Німеччині було чути наростаючий хор із політиків СДПН і ХДС, а також представників економіки, які закликали до скасування антиросійських санкцій. Вони заводять свою пісню незмінно кожного разу, коли на порядку денному в ЄС стоїть продовження санкцій.
Її приспів складається з милозвучних слів про створення нової довіри і силу демократії, в її рядках йдеться про економічні втрати, змарновані можливості та загрозу для німецьких робочих місць. З орієнтацією на реальну політику це має спільного рівно стільки ж, скільки в старому шлягері «Трохи миру».
Той, хто хоче поговорити про санкції, повинен для початку поглянути туди, де вони беруть свій початок, – на російсько-українську війну. Вона була розпочата навесні 2014 року Кремлем, ним же і підтримується донині. Санкції стали реакцією на конкретні дії, за які відповідальність несе російське керівництво. Їх поступове розширення стало відповіддю на ескалацію конфлікту на сході України. Найактивніше критиковані економічні санкції ЄС зміг провести лише після того, як у липні 2014 року було збито пасажирський Боїнг MH17 – тоді війна на Донбасі бушувала вже багато тижнів.
Зняття санкцій ЄС пов’язує з чіткою умовою – реалізацією мінських угод, укладених у лютому 2015 року. Ключ до цього рішення перебуває в руках Москви. Але вона не тільки не вжила жодних серйозних заходів для їхньої реалізації, а навпаки, ще більше ускладнює ситуацію в конфліктному регіоні за допомогою численних акцій різного масштабу. У зв’язку з цим немає причин для зняття санкцій, але є багато причин для їхнього посилення – наприклад масштабне обмеження судноплавства в Азовському морі.
Хоча деякі противники санкцій не заперечують російської агресії, але наводять аргументи про те, що заходи ЄС ні до чого не приводять, тому їх потрібно скасувати. Замість цього зробити більший упор на дипломатію. Таким чином ігноруються інтенсивні дипломатичні зусилля, які зробила саме Німеччина – і не враховується, що невійськові засоби тиску, такі як санкції, належать до числа інструментів дипломатії.
Звичайно, санкції не підштовхнули Кремль до повернення Криму Україні і закінчення війни на Донбасі. Але такого результату всерйоз ніхто й не чекав. Санкції, передусім, є сигналом, що ЄС не буде мовчки погоджуватися з російською агресією проти України і хоче запобігти її розширенню. Багато що говорить про те, що саме ця рішуча реакція Заходу зупинила Кремль у 2014-2015 роках від його далекосяжних цілей в Україні.
Те, який економічний ефект насправді показали санкції, важко оцінити. Можливо, вони сприяли триваючому економічному ослабленню Росії, причини якого потрібно шукати в іншому місці, наприклад, у недостатньому забезпеченні правопорядку. Але те, що санкції діють, найбільше помітно із заходів Росії у відповідь, у забороні на ввезення імпортного продовольства. В ЄС ця заборона торкнулася багатьох фермерів (перш за все у країнах Балтії і Польщі), а в Росії – всіх споживачів, що пов’язано з ростом цін. А санкції ЄС, навпаки, стосуються лише деяких вузьких секторів, але – на відміну від думки противників санкцій – для торгівлі з Росією в цілому перешкод не створюють.
Так само, як санкції були сигналом, так і їх зняття стало б сигналом. ЄС демонстративно поступився б московській політиці насильства і погроз. Кремль це надихнуло б на те, щоб і надалі діяти в тім самім дусі – в Україні чи в інших державах.
У східноєвропейських країнах всередині і за межами ЄС, які відчувають загрозу з боку путінського режиму, це було б посланням про те, що ЄС більше не є надійним партнером, а при небезпеці не дотримується своїх демократичних цінностей. Це було б важким ударом по згуртованості об’єднання, яка має основоположне значення для безпеки та добробуту Німеччини.
Ціна, яку Німеччині доведеться заплатити за зняття санкцій, буде набагато вищою, ніж можливі збитки окремих німецьких компаній від втрати російського ринку. Ця ціна вже дасться взнаки, коли хор супротивників санкцій стане настільки гучним, що позиція Німеччини буде поставлена під сумнів. Уже сама підтримка трубопроводу «Північний потік – 2» з боку федерального уряду знову викликала у союзників Німеччини недовіру, яка підживлюється травматичним історичним досвідом XX століття.
Райнхард ФЕЗЕР
FAZ (Німеччина)
Leave a comment