Я себе постійно запитую: то вони переможці чи переможені? З одного боку, переможці, бо Україна, за яку вони віддали життя чи здоров’я, нині є, вона вже відбулася попри всі відкати й реванші
Про це для “Тижня” пише Юрій Макаров.
З іншого боку, переможені, хай як сумно. Бо вільна незалежна Україна, яку вони здебільшого встигли побачити (а дехто навіть спромігся хоч трішечки, хоч на других ролях, хоч в опозиції, але покерувати) – це зовсім не та країна, за яку вони боролися та про яку мріяли. Я кажу про наших дисидентів, перед якими мені досі соромно, бо вони вже сиділи тоді, коли я та мої друзі-однолітки лише визначалися. Про боротися чи не боротися нам навіть не йшлося, тільки про наважитися вірити чи ні. Черговий привід для роздумів – 90-річний ювілей Михайла Гориня, однієї із легенд визвольного руху, одного з облич української перемоги й українського розчарування водночас.
Тільки тимчасовим невіглаством (моїм зокрема) можна пояснити балачки початку 1990-х про те, що незалежність ми отримали випадково й без зусиль, як побічний продукт російських сварок та інтриг. Український спротив (спочатку найтриваліша в Європі партизанська війна, а потім досить масовий правозахисний рух) зробили можливим те, що ідея самостійної держави стала щонайменше не неможливою для всіх, окрім, імовірно, задурених пролетарів і купки москвоцентричних інтелігентів. Не кожен кремлівський сателіт, а тим паче не кожна колонія може таким похвалитися.
Читайте також: Прокляття білої плями: як ми програємо себе самих
Коли я кажу “масовий”, то маю на увазі саме це: позбавлені керівництва, бодай символічного, з єдиного центру, як це було з ОУН, різні за своїм спрямуванням і доктриною гуртки незгодних періодично виникали по всій республіці, до того ж не лише на Заході й у столиці, як чомусь тепер вважають, а й на Донеччині, Одещині та Миколаївщині. Не забуваймо інших дисидентів, які були фактичними союзниками й чудово це усвідомлювали: ідеться про євреїв, які вимагали права на еміграцію, та кримських татар, які, навпаки, воліли повернутися на історичну батьківщину, а також релігійних активістів, переважно греко-католиків і протестантів. Попри байки про природний антисемітизм (це про українців), зверхність (про євреїв) та ізольованість (про киримли), усі вони ставилися одне до одного як побратими й посестри, і це цілковита правда: координували свої зусилля, а потім разом вирушали в мордовські табори.
Окремою важливою обставиною стало те, що нові українські незгодні, так звані шістдесятники й сімдесятники, на відміну від попереднього покоління борців, у масі своїй припинили врешті-решт сповідувати інтегральний націоналізм і звернулися до правозахисної тематики, цілком європейської та суголосної часу. Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод (УГГ, потім УГС) формально спиралася на міжнародно-правові документи щодо гарантій прав і свобод у СРСР, які підписав 1 серпня 1975 року в столиці Фінляндії радянський лідер Брежнєв. Так дисиденти забезпечили легітимність своїх вимог в очах усього світу. Відтоді ознакою українського руху стала відсутність тероризму й екстремізму, ненасильницький спротив, акцент на правах людини. Тому виходить, що західний вектор України від перших днів суверенітету був наперед визначений, і лише за це члени ініціативної групи заслуговують на окремий пам’ятник не тільки на цвинтарі та вдячної пам’яті від нащадків.
Читайте також: Старі пісні про головне: нас знову лякають тим же, чим у 2013-му
Так, патріотична частина Ради перших скликань була строкатою, у ній перебували й учорашні суперлояльні літератори, які в болючий спосіб переглянули свої погляди, і відверто перефарбовані кон’юнктурники, і маргінали. Але моральним кістяком так чи так залишалися дисиденти, які пройшли тюрми, табори, заслання, голодування та психушки. Політиками вони виявилися кепськими, бюрократичної природи будь-якої держави не розуміли, мистецтвом можливого не володіли. Найбільше пощастило тим, хто взагалі не брався за політику після 1991-го. Вони уникнули скепсису, який неминуче спіткає добре поінформованих депутатів і голів адміністрацій, бо при многості мудрости множиться й печаль (Екк. 1:18).
Когось згодом викинуло з поточної політики, хтось відійшов, коли побачив марність власних зусиль, іще хтось пересварився з колишніми товаришами або передчасно загинув, нібито цілком випадково. Я неодноразово зустрічався з різними ветеранами дисидентського руху того, ще першого призову і, як мені здавалося, відчував їхню розгубленість у новітньому часі, жорстку фрустрацію від власної непотрібності. Це була і є, безумовно, омана. Євромайдан, повторюю, став прямим наслідком їхнього вибору в далекому 1976-му. Михайло Горинь, як і Микола Руденко, й Олесь Бердник, і Петро Григоренко, і Микола Матусевич, й Олекса Тихий, і багато інших, які померли до або невдовзі після 1991-го, були на ньому присутні.
Leave a comment