Публікація запису телефонної бесіди, в якій колишній президент Сполучених Штатів Дональд Трамп вимагає від державного секретаря штату Джорджії Бреда Рафенсперґера переглянути підсумки виборів глави держави в цьому штаті, може викликати жах тільки на перший погляд
Про це для “Букв” пише Віталій Портников.
Виявляється, так теж можна було. Можна було чинити тиск на чиновника, погрожувати йому, вимагати від нього фактичної фальсифікації підсумків президентських виборів у штаті. Можна було навіть і не приховувати, що демагогічні розмови самого Трампа, його оточення та прихильників про цю фальсифікацію – не що інше, як прагнення будь-яким шляхом утриматися при владі.
І якщо заради цього можна буде піти на фальсифікацію, звинувачуючи у фальсифікації опонента – то так тому й бути. Тому що фальсифікація, до якої закликає Дональд Трамп, із його точки зору й із точки зору його прихильників – добра справа. На порятунок Америки. Ну й самого Трампа, звісно. Тут відбувається очевидна підміна понять. Ці люди називають фальсифікацією те, що їм не подобається. А те, що їм подобається, фальсифікацією не вважають, навіть якщо заклики до неї очевидні.
І в цій своїй поведінці Трамп нічим не відрізняється від диктаторів, якими він так захоплювався під час свого перебування в Білому домі. Від того ж Володимира Путіна або Кім Чен Ина. Адже російський або північнокорейський правителі теж зайняті підміною понять.
Але насправді ніякої особливої підстави для подиву не існує. Ми тут маємо справу не з кульмінацією правління, а з його природним продовженням, із закінченням.
Трамп поводиться так із першого дня своєї передвиборної кампанії, із першого дня свого президентства. І ми тут говоримо навіть не про прийняття рішень політичного й економічного характеру, а саме про стиль правління.
Читайте також: Вибори у США засвідчили важливу тенденцію, яка незабаром позначиться й на Україні – Портников
Трамп не приховував, що ставиться до держави як до бізнесового проєкту, як до фірми. При цьому фірмі, якою керує власник-самодур, що не виявляє навіть грамини поваги до своїх соратників і співробітників.
Зараз уже мало хто пам’ятає, як з’явився Трамп на міжнародній сцені. Як на першому ж саміті він грубо відштовхнув президента Чорногорії Філіпа Вуяновича, щоби самому потрапити в об’єктиви телевізійних камер, аби бути на першому плані. І скільки в цьому було закомплексованості, нахабства, демонстративного хамства – відштовхнути президента маленької країни, коли сам очолюєш наймогутнішу державу світу. Точно розуміючи, що тобі ніхто не відповість, хіба що здивовано знижуть плечима.
Свідки цього кошмару, який аж ніяк не обмежувався одним самітом, могли відчувати тільки пекучий сором. Але жах у тому, що Трампові прихильники ніякого сорому ніколи не відчували. Що їм усе це подобалося, а якщо й не подобалося, то вони знаходили будь-які можливості для виправдання дій свого кумира. І не тільки у Сполучених Штатах, але і в Україні.
Трамп прибрав пункт про допомогу нашій країні зі своєї передвиборної програми. Тепер ми знаємо, що руку до цього доклав одіозний голова його передвиборчого штабу й консультант Віктора Януковича Пол Манафорт, якого Трамп помилував напередодні своєї відставки і яким, як і не менш одіозним коментатором путінського телеканалу Майклом Флінном, відверто захоплювався.
Трамп не приховував свого бажання домовитися з Путіним, відверто тиснув на Володимира Зеленського, намагаючись домогтися від колишнього телевізійного коміка співучасті в своїй боротьбі з можливим конкурентом на виборах президента США.
Але від Трампових прихильників ви почуєте, як він тиснув на Росію, як він надав військову допомогу Україні, як він покінчив із “Північним потоком – 2”. Хоча військова допомога Україні була надана тільки під тиском Конгресу, а Трамп намагався пов’язати це зі збором українською владою компромату на Байденового сина. І якби Конгрес зараз не подолав би президентське вето Трампа – а він би його не подолав, якби Трамп переміг на виборах – то “Північний потік – 2” удалося б добудувати найближчим часом.
Читайте також: Головний підсумок року. Портников назвав визначальне запитання, на яке поки немає відповіді
Тому що всі санкції США, за всієї їхньої гучної жорсткості, завжди мали запізнілий характер. Трамп ніби ганявся за своїм улюбленим Путіним замість того, щоб випереджати його – просто Том і Джеррі якісь.
Але Трамповим прихильникам усе це абсолютно байдуже, і я вже уявляю образи, які прочитаю під цим текстом. Які перерахування видатних заслуг американського експрезидента та звинувачення на адресу його наступника я побачу. І це – ще одне свідчення того, як багато людей опинилися зачаровані цим нестримним нахабством.
Люди, які, напевно, в побутовому житті дивувалися знайомим, що терпіли вдома чоловіка-самодура, який безперервно принижував домашніх і брехав їм, навіть і не помітили, що опинилися в такій же незавидній ролі – тільки вже в політичному сенсі, як громадяни, щоготові виправдати будь-який непорядний вчинок кумира. Тому що люблять. Люблять людину, яка підставила під сумнів моральний авторитет Сполучених Штатів як провідної держави цивілізованого світу, його головного форпосту на шляху до наступу авторитарних режимів.
І це, звичайно, аж ніяк не тільки Трампа стосується. І навіть не стільки Трампа. Після відходу чинного президента з Білого дому в республіканській партії з’являється реальний шанс очиститися від спадщини, яка ніяк не пов’язана з її справжніми цінностями і традиціями. Ну або з партії республіканців вона перетворитися на партію Трампа й жахатиме не тільки прихильникам демократів, залишаючись у вічній опозиції. На стані американських інституцій все це навряд чи серйозно позначиться.
Але таких країн, як Україна, це стосується значно більше. Готовність Володимира Зеленського до генерування криз заради потурання власним его й інтересам олігархічних груп, які привели його до влади, ставить під великий сумнів саме виживання нашої держави, щонайменше, в її нинішніх територіальних межах.
Прихильники Зеленського своїм упертим небажанням зрозуміти наслідки свого голосування й наслідки дій свого обранця діють у тій же парадигмі, що й Трампові прихильники, і точно так само виявляють відсутність імунітету проти нахабства й некомпетентності. І це за відсутності в Україні навіть тіні інституційних обмежень, які могли би пом’якшити наслідки популізму.
Так що нам не варто шкодувати американців, краще подумати про самих себе.
Leave a comment