В Україні знову перемогла демократія, і це наша питома риса і джерело надії.
Спроба аналізу складається з чотирьох частин: стисло суть, потім відповіді на типові скарги у соціальних мережах, потім безумовний позитив.
Про це пише Валерій Пекар.
На завершення – прогноз подальших подій.
1. Що сталося?
Нічого особливого не сталося. Виборці, що голосували за Володимира Зеленського у 2019 році, розчарувалися і повернулися до своїх звичних уподобань.
Місцеві феодали, які зазнали нищівної поразки від Слуг народу на парламентських виборах, нині завдали рішучого реваншу (партійна приналежність феодалів немає значення, вони її легко змінюють або беруть власний місцевий прапорець).
На житті громадян це загалом мало позначиться, оскільки ні більшість “слуг народу”, ні місцеві феодали не мають на меті модернізації України, їм йдеться про збереження існуючого ладу, який найкраще можна описати словами “демократичний феодалізм”.
Але місцеві феодали склали потужну противагу проросійським силам.
І хоча ми все це прогнозували задовго до виборів, в останній місяць це вже було зрозуміло всім із соціологічних даних.
2. Коментарі до найбільш поширених скарг у соціальних мережах
(якщо у вас немає скарг, гортайте далі)
2.1. Це реванш регіоналів
Нічого подібного. Існує значний прошарок виборців (до 30%), які симпатизують проросійському порядку денному. Цей прошарок доволі строкатий: відверті проросійські громадяни (“Путин, введи”) складають в ньому меншість, а більшість належить іншим двом категоріям — “радянським людям” (“как там было хорошо, такую страну потеряли”, і це не лише старі, а й частина молоді) та тим, для кого просто неприйнятний порядок денний, що виник після Майдану (зростання українського патріотизму, пріоритет культури та мови, реформи тощо).
Ці люди ніколи не проголосують за “армію, мову, віру”, то за кого ж їм голосувати? Там, де місцеві феодали запропонували зрозумілу альтернативу, результати ОПЗЖ та Шарія сильно зменшилися. Там, де місцеві феодали виявилися слабкими, там відверто проросійські партії набрали більше.
Але загалом місцеві феодали показали потужні результати, тож відверто проросійські партії, скоріше, недобрали до своїх очікувань. Хоча крові у місцевих радах вони поп’ють чимало, в тому числі й розгойдуючи загальноукраїнський човен всякими регіональними вимогами.
Існування великого проросійсько-радянського прошарку якось підзабулося за останні роки, а він нікуди не подівся — просто у 2019 році голосував за Зеленського і партію “Слуга народу” в очікуванні, що вони справдять їхні сподівання. Але так не вийшло, у тому числі через активну позицію патріотично-реформаторського прошарку.
Що ж стосується третього прошарку, аполітичного, то його сподівання найкраще окреслюють і задовольняють якраз місцеві феодали (до речі, їхні особисті якості виборців не турбують, що уможливлює, наприклад, локальну перемогу Лозинського).
Отже, це не реванш регіоналів, а просто поразка “слуг народу”.
Важливо зазначити, що проросійський електорат в Україні має свою стелю, і поки що Росія не може її подолати, навіть контролюючи значну частину медіапростору та вкидаючи шалені гроші. Якщо системно витісняти Росію з медіапростору, то цей електорат почне здуватися.
2.2. “Понаехавшие” у Києві проголосували за Попова
Нічого подібного. Більшість людей з радянським порядком денним живе у старих центральних районах з 60-70-х років, якщо не раніше. Ви просто забули про їхнє існування. Віталій Кличко марно дивувався, що у столиці Майдану знайшлися прихильники Олександра Попова, адже Київ був і столицею Антимайдану водночас.
2.3. В моєму оточенні всі голосували однаково, а результати показують інакше
Час вийти зі своєї бульбашки. В Україні (і у вашому місті також) живуть дуже різні люди, а соціальні мережі створюють враження, що це не так, що навколо лише ті, хто поділяє ваші цінності та думки.
2.4. Як могло статися, що Кличко перемагає у Києві?
Це було очевидно по соціологічним опитуванням задовго перед виборами.
По-перше, у нашій країні перемагає завжди медійна персона (про це свідчить, наприклад, той факт, що Сергій Притула набрав більше, ніж його партія Голос, хоча логічно було би навпаки).
По-друге, попри незадоволення станом справ у місті, переважна більшість громадян і в Києві, і в інших містах прагне стабільності та передбачуваності, яку їм дає нинішня влада. Разовий експеримент 2019 року не вдався, і це ще більше посилює прагнення стабільності й передбачуваності (на це ж працюють коронавірус та інші зовнішні фактори).
Порядок денний щодо міського бюджету, збереження старого міста та свавілля забудовників — це порядок денний активної меншості.
2.5. Як міг Кернес знову стати мером у Харкові?
Дивися попередній пункт, а також прошу взяти до уваги той факт, що харківський міський голова давно й ретельно зачищав політичний простір у місті. Простір зачищений, і там може перемогти навіть його тінь.
2.6. То що, тепер одеситам треба голосувати за Труханова?
Виходить так, адже місцеві феодали у багатьох регіонах — це єдина сила, яка може скласти конкуренцію відверто проросійським силам.
2.7. Як могла Демсокира набрати так мало?
Вибори — це гроші, а точніше — великі гроші. Гроші можна взяти лише у трьох місцях: Кремль, олігархи, малий і середній бізнес. Перші два неприйнятні, а третій так просто грошей не дасть: він недовірливий і чекатиме, як будуть розвиватися події (саме тривалий час стабільно високої активності став фактором потрапляння у місцеві ради “Сили Людей”; пам’ятаєте, це марафон).
Окрім того, потрібна яскрава медійна персона. Голосу це вдалося, тому вони в парламенті, а нині ще й у багатьох місцевих радах.
2.8. Як міг Шарій набрати так багато?
А тут спрацював інший принцип — вільна ринкова ніша. Описаний вище електорат, який ніколи не голосуватиме за Євросолідарність чи Голос, шукає альтернативу.
Старі покидьки з ОПЗЖ не всіх приваблюють. Окрім того, спрацьовують гроші — див. вище три джерела, де їх взяти, а Шарій взяв з першого джерела чимало.
2.9. Нема з кого вибирати
Це неправда. На цих місцевих виборах ми мали повний спектр можливостей правої та лівої орієнтації, патріотичної та проросійської, консервативної та ліберальної. Немає жодного клаптика політичного спектру, хоч би розкладати його на двомірну чи тримірну модель, де би нікого не було, де би хтось не встиг потоптатися.
2.10. Нічого не змінюється
І це неправда. Аналіз точних підсумків виборів ще попереду, але природні демографічні фактори беруть своє. Поки країна не має ресурсу для прориву, то спрацьовує повільний поступовий рух. Для того, щоб його побачити, треба порівняти голосування за багато років. Таких аналітичних публікацій чимало, ось у мене під рукою лише одне, а можете ще накидати в коментарях, хто має. А також дивіться нижче позитивчик.
3. Позитивчик
Позитивних новин чимало.
Перша з них полягає в тому, що шалені гроші у Києві не вирішують нічого. Верещук, Пальчевський та “За майбутнє” пролетіли, попри астрономічні витрати. Привіт Офісу президента, Коломойському та ФСБ. Найкращі вітання операторам зовнішньої реклами.
В інших містах також є хороші новини. Наприклад, у Дніпрі Вілкул остаточно зійшов зі сцени. У Кривому Розі “Сила Людей” ще раз продемонструвала всім, які вони молодці.
Безумовний позитив — результати Голосу у багатьох місцевих радах; на мій погляд, ця партія безперечно має перспективу. Перемога Сенкевича у Миколаєві над ОПЗЖ — це також позитив.
Багато місцевих рад буде досить строкатими (наприклад, у Київраду пройшло сім партій), і це добре: взаємний контроль і поборювання унеможливлять договорняки й розпил.
Пропорційна система з відкритими списками, на мій погляд, занадто складна для місцевих виборів (за винятком найбільших міст та обласних рад), але люди звикнуть, розберуться і згодом приходитимуть на парламентські вибори більш підготовленими. А для парламентських виборів пропорційна система з відкритими списками — найкращий підхід, що послаблює місцевих феодалів (позбавляючи їх мажоритарки) та партійних босів (позбавляючи їх права гратися списками та обмежуючи торгівлю місцями).
Ще один важливий висновок: демократія знову перемогла в Україні, і
це наша питома риса та джерело надії.
Україна — не Росія, не Білорусь. Адмінресурс не спрацював, а серйозні порушення, за даними Опори, склали менше 1%.
В Україні чітко окреслилися дві загальнонаціональні партії зі стабільним електоратом: Євросолідарність, як партія правих консерваторів-патріотів, та ОПЗЖ, як партія симпатиків Росії та СРСР. Разом вони можуть претендувати максимум на 60% всього електорату (і це дуже, дуже завищена оцінка), а значить, є багато інших політичних ніш: послідовні ліберали (можна не уточнювати, що проукраїнські, бо проросійські ліберали неможливі), живі та жваві нові ліві (в українській політиці ліва традиція жодним чином не з радянських часів, її корені значно глибші), справжні зелені (не за кольором парасольки, а за сенсом) тощо.
4. Що буде далі?
Не треба бути великим політичним експертом, щоб зрозуміти: це поразка Володимира Зеленського і бренду “Слуга народу”. Чому бренду, а не партії? Тому що партії як такої не існує, це набір груп, що керуються з різних центрів і мають дуже різні цінності.
Минулого року під цим брендом у парламент потрапили реформатори та антиреформатори, корупціонери та антикорупціонери, віддані посіпаки олігархів та затяті борці з олігархічним феодалізмом, послідовні ліберали та прихильники державного втручання куди тільки можна, щирі патріоти та відверті російські агенти.
Зеленський відкрив парламент, як консервну банку, і насипав туди кого завгодно. Ця конструкція не могла існувати довше, ніж один рік, от вона й проіснувала (якби не епідемія, все було би швидше).
От чому ця поразка — це в першу чергу поразка Зеленського, адже бренд належить йому. Це поразка його команди, яка придумала всю цю нестабільну конструкцію, що розвалюється на очах. Це поразка спроби об’єднати країну порядком денним, в якому немає гострих місць і принципових цінностей. Це поразка постмодерної політики відеокліпів та штучної правди.
Рік тому зелена парасолька була гарантією потрапляння у парламент. Нині жоден із місцевих лідерів не взявся за неї. Реальна політика повернула собі належне місце, викинувши звідти постмодерні симулякри.
На що очікувати?
По-перше, очевидно, послаблення центральної влади. Це не є добре у країні, де й так слабкі інституції. Але натомість буде збільшуватися вага місцевого самоврядування, особливо мерів міст, і це є добре, бо громадяни де-не-де відчують на собі позитивні результати (не забуваймо про децентралізовані місцеві бюджети).
Децентралізація буде посилюватися, вже тут мери та місцеві ради постараються. Головне, щоб децентралізація та феодалізація не почали перетворюватися на федералізацію, але тут ключова роль належить парламенту.
По-друге, звичайно, президент зараз почне міняти посадовців свого офісу, міністрів та голів обласних адміністрацій, які “не виконали план” і “підвели”. Але уряду, коаліційного з Коломойським, не буде. Плюс.
По-третє, в умовах послабленого президента, центр влади може переміститися в парламент (і це непогано!), але за умови, що парламент сформує дієву коаліцію. Однопартійної більшості давно вже нема, попри всі зусилля керівників груп (у Британії їх називають “партійні батоги”). Члени парламенту отримують вказівки (а можливо, й більш матеріальні речі) від різних центрів влади, туди ж і звітують.
Потрібна коаліція. Навряд чи коаліція можлива з ОПЗЖ, бо в таке не захоче лізти критична маса “слуг народу”. До виборів виглядала реальною коаліція з Коломойським, який має багато мандатів всередині “Слуг народу” і достатньо в інших групах. Але він пролетів на місцевих виборах, і це добре. Є й інші варіанти, якийсь із них має шанси реалізуватися.
По-четверте, збільшиться роль місцевих феодалів, які будуть закріплюватися, об’єднуватися, диктувати умови центру, а також часто протидіяти російським агентам (при всій ненависті до феодалізму, краще жовто-блакитний феодалізм, ніж російське рабство). Хтось із них виростатиме до національного рівня, а це означає ротацію еліт, що також добре.
По-п’яте, на національному рівні знову вільна ніша інтеграційного проєкту. Попит на такий проєкт є хоча би тому, що аполітичний прошарок величезний. Але ті, хто його будуватиме, мають детально проаналізувати досвід політичних перемог 2014-но та 2019-го і поразок 2020-го.
По-шосте, парламентських виборів годі очікувати, бо на них буде нищівна поразка Зеленського та його команди (мається на увазі, справжня команда, без залучених персон, яких взяли у 2019 році для демонстрації різним прошаркам суспільства та західним партнерам).
Поки у президента є можливість маневрів у парламенті, його влада чогось варта. Як тільки його фракція скоротиться до 20%, він перетвориться на слабкого гравця, а якщо до 10% — на абстрактний символ демократії.
Фарс з “опитуванням Зеленського” коментувати не буду, його вже багато разів прокоментувалі всі, від Опори до ОБСЄ. До речі, Будапештський меморандум не дає жодних гарантій, медичний канабіс давно пора легалізувати, а скоротити депутатів не вдасться — конституційної більшості нині годі очікувати, щастям буде вже проста більшість для затвердження державного бюджету.
Зима близько, бережіть себе і рідних.
Leave a comment