Увечері в понеділок, 27 липня, біля Офісу президента України зібралися сотні людей, які протестували проти умов, на яких було укладено чергову угоду про припинення вогню на лінії розмежування між українськими військами й російськими окупантами на Донбасі
Про це для “Букв” пише Віталій Портников.
На той час уже було відомо про низку обстрілів української території з боку окупованих районів Донецької та Луганської областей, але військове командування й віцепрем’єр Олексій Резніков вважали за краще охарактеризувати ці обстріли як такі, що не мають системного характеру – а значить, не заслуговують відповіді з української сторони .
Було відомо й те, що прессекретар російського президента Дмитро Пєсков укотре нагадав, що Кремль не може бути гарантом припинення вогню зі свого боку – просто тому, що його там “немає” і “ніколи” не було. Й у протестувальників виникло просте запитання: як дотримуватимуться цього миру, якщо вже в перші години після його укладення ворог відверто глумиться над його умовами?
Але фокус у тому, що Володимирові Зеленському, його найближчому оточенню та прихильникам чинного президента (яких, звичайно, із кожним днем стає все менше, але вони ще є) взагалі не потрібен ніякий мир.
Їм потрібна декорація миру – люди, які звикли всю свою кар’єру споруджувати різноманітні декорації для сатиричних капусників і низькопробних серіалів, будують декорацію і цього разу. Вони не можуть змусити перестати стріляти росіян і їхніх найманців на Донбасі. Але можуть щиро вважати, що мир настане, коли перестануть стріляти з українського боку – простіше кажучи, перестануть відповідати. Вони не можуть домогтися від Путіна згоди на введення миротворців у зону конфлікту. Але вони можуть послати в цю зону з української сторони українських військовослужбовців, які мають досвід роботи в миротворчих місіях, і назвати їх миротворцями ООН.
Вони не можуть домогтися, щоб ОБСЄ контролювала порушення з боку окупованих територій. Але вони можуть надати ОБСЄ такі можливості на своєму боці. Яке все це має відношення до миру? Ніякого. Але вони можуть сподіватися, що декорація допоможе їхнім прихильникам просто не помічати війни – саме про цю війну не розповідатимуть. Але це все марні ілюзії.
Читайте також: Для “посилення режиму припинення вогню” від ЗСУ вимагають дотримуватися заходів, що суперечать законові – Бутусов
Одні телевізійні канали й інтернет-ресурси помічатимуть війну просто тому, що вона триватиме, разом із обстрілами й загибеллю українських військовиків. А інші – тому що чекатимуть від Зеленського не декорації миру, а капітуляції перед Путіним. А значить, переконуватимуть своїх глядачів і читачів, що війна триває – просто тому, що Зеленський не хоче її припиняти.
Тому єдине місце, де може бути побудовано декорацію миру – це голова президента України Зеленського. Та сама голова, в якій Зеленський вже закінчив війну. У жодному іншому місці, ні в якому іншому павільйоні ця тендітна конструкція просто не встоїть.
Чи означає це, що взагалі не можна домогтися припинення вогню на Донбасі? Можна, звичайно. Але це залежить не від Зеленського, а від Путіна. Головне питання – за яких умов російський президент захоче припинити вогонь?
Варіантів тут кілька. Перший – це молдовський, тобто прихід до влади в Україні проросійського президента й парламенту, які погодяться докорінно змінити політичний курс країни й поставлять під сумнів її європейську та євроатлантичну інтеграцію.
Простіше кажучи, прихильникам такого “припинення війни” потрібен український Ігор Додон. При цьому ні про яке відновлення територіальної цілісності України й мови не буде – як не йдеться про відновлення територіальної цілісності Молдови. Просто Кремль змусить Україну погодитися з “легітимністю” приєднання Криму до Росії, а на Донбасі почнеться новий переговорний процес за участю президента України й ватажків псевдореспублік. Додон, до речі, найближчими днями зустрічається з “очільником Придністров’я” Вадимом Красносельським, але якось при цьому Красносельський не має особливого бажання приєднувати свою контрабандистську “республіку” до Молдови.
Інший варіант розвитку подій – грузинський. Путін упокорюється з тим, що в Києві працює досить лояльне до нього, але не здатне на докорінні зміни політичного курсу керівництво, простіше кажучи – починає сприймати Зеленського як Бідзіну Іванішвілі. Стріляти на кордонах окупованих територій перестають, але переходять до “державного будівництва” в ОРДЛО.
Незрозуміло тільки, навіщо це Путінові потрібно. Власне, ніколи не було до кінця зрозуміло, навіщо це йому потрібно з Абхазією та “Південною Осетією”. Але ці конфлікти генерував не сам Путін, вони дісталися йому в спадок навіть не від Єльцина, а від Горбачова. І довгий час служили важелем тиску на Грузію як таку. Просто після російсько-грузинської війни з’явилося розуміння, що всю Грузію на цьому етапі не можна поглинути й потрібно задовольнитися бодай тим, що у Тбілісі з’явиться дружня до російських бізнесових інтересів влада.
Читайте також: Портников: Відповідальні за відносини з РФ політики живуть у вигаданому світі, це біда
Абхазія та “Південна Осетія” важелем тиску бути перестали. Але навряд чи у Кремлі вже дозріли до аналогічного сприйняття Донбасу – тим паче, що важко зрозуміти, який сенс у його мирній псевдонезалежності і як це може вплинути на настрої в українському суспільстві із позицій російських інтересів.
Хоча постійне педалювання Путіним теми місцевих виборів, проведення яких на українській території без ОРДЛО нібито означає вихід України з Мінських угод, може свідчити про можливість задіяння елементів грузинського сценарію у вигляді проведення сепаратних “виборів” до “місцевих органів влади” окупованих районів на противагу до українських місцевих виборів.
Тому найоптимальнішим для Путіна видається на сьогодні інший варіант розвитку подій – карабахський. Тобто підтримання низької, але стабільної інтенсивності військових дій у зоні конфлікту з можливістю їх переростання у велику війну в разі потреби.
Це створює унікальні можливості для тиску на українське суспільство, дає шанс маніпулювати його настроями й шантажувати Володимира Зеленського. Крім того, це створює у Кремлі ілюзію можливої появи в Києві після неминучого краху української “клоунократії” режиму українського Додона й переходу до дій за молдавським сценарієм.
А найоптимальнішою тактикою для Києва є запобігання можливості переростання військових дій низької інтенсивності у велику війну й виключення можливості появи режиму українського Додона після краху Зеленського. А це – зміцнення армії, а не її деморалізація. А це – боротьба із проросійськими силами, а не загравання з ними. А це – союз із патріотичними силами, а не боротьба з ними. А це – готовність захищати державні інтереси, а не йти назустріч нездійсненному “списку бажань” обивателя. А це – готовність опонувати Путінові, а не боятися його, не дай Боже, роздратувати.
Але для цього, звичайно, потрібно займатися не встановленням декорацій у театрі одного самодіяльного актора, а справжньою політикою. Тією самої політикою, яку не розуміють і ненавидять і сам Зеленський, і його некомпетентне оточення, і його безвідповідальні прихильники.
Leave a comment