Сьогодні в Києві урочисто відзначають 30-ту річницю ухвалення Декларації про державний суверенітет України – першого документа, який позначив можливість розриву України із союзним центром і нашої майбутньої незалежності. На засіданні Верховної Ради, крім президента Володимира Зеленського, запланували виступи першого президента країни Леоніда Кравчука й колишнього депутата парламенту Ігоря Юхновського
Про це для “Букв” пише Віталій Портников.
Але найдивніше, що Кравчук, без якого могло б і не відбутися голосування щодо Акта незалежності, до Декларації про суверенітет був узагалі не причетний. На відміну, до речі, від Юхновського, який керував опозиційною “Народною Радою” в парламенті – саме депутати цього об’єднання були мотором усіх дій щодо суверенітету. Але чому ж тоді Декларацію підтримали українські комуністи, які становили більшість і рішуче боролися з “націоналізмом”?
Це дійсно драматична історія. У дні роботи сесії, яка в результаті й ухвалила Декларацію про державний суверенітет України, у парламенті взагалі не було нікого з вищих керівників республіки, а сам парламент не мав голови, який пішов у відставку незадовго до голосування. Сама ж можливість ухвалення Декларації стала – як і в ситуації з Актом про незалежність – збігом інтересів: “Народна Рада” прагнула суверенітету, а комуністи хотіли продемонструвати центрові, що до них потрібно ставитися з повагою, інакше і Компартія України, цей “передовий загін КПРС”, може показати зуби.
Після відставки з посади першого секретаря ЦК КПУ Володимира Щербицького, який практично для всієї української номенклатури був не тільки формальним керівником, але й неформальним лідером, Михайло Горбачов нав’язав ЦК КПУ кандидатуру Володимира Івашка, людини, яка ніколи не мала авторитету в партійному апараті – зате готової виконувати будь-які побажання Кремля.
Вже одне це зробило Івашка чужим у номенклатурному середовищі, яке до того ж відчайдушно чинило опір горбачовській перебудові. Але Івашко припустився ще однієї помилки, цього разу для нього – і для Кремля – фатальної. Коли Горбачов зажадав від перших секретарів ЦК балотуватися в голови парламентів – з утратою посади керівника партійної організації – Івашко виконав цю рекомендацію. Його колеги – такі, як казах Нурсултан Назарбаєв або узбек Іслам Карімов – теж балотувалися, але посад перших секретарів не залишили й у результаті щасливо зберегли владу у своїх республіках і після краху Радянського Союзу. Не пішов із посади генерального секретаря ЦК КПРС і сам Горбачов – ні після обрання головою Верховної Ради СРСР, ні після обрання президентом Радянського Союзу.
Читайте також: 30 років тому Україна зробила перший крок до відновлення незалежності. ВІДЕО
А з Івашком вийшло навпаки. Його обрали головою Верховної Ради, він пішов із ЦК… і влада почала стрімко перетікати в руки партійного начальства – нового першого секретаря Станіслава Гуренка, якого більшість апаратників і хотіла бачити на цій посаді, і в руки нового другого секретаря, колишнього помічника Щербицького Леоніда Кравчука, який обережно висувався в лідери місцевих “суверен-комуністів”.
До того ж після того, як з’їзд народних депутатів РРФСР під головуванням Бориса Єльцина прийняв Декларацію про державний суверенітет Росії, українська номенклатура значно посміливішала, усвідомила свою важливість для центру йвирішила продемонструвати, що з нею потрібно рахуватися.
Сесію Верховної Ради, на якій розглядали Декларацію про суверенітет, запланували на ті дні, коли в Москві проходив XXVIII з’їзд КПРС, делегатами якого були й Івашко, і Гуренко, і Кравчук, й інші керівники республіки – всього 63 депутати парламенту. Депутати Верховної Ради вимагали від колег повернутися, а від голови парламенту приїхати та провести таку важливу сесію, але Івашко не просто вирішив залишитися на з’їзді. Він вирішив подати у відставку з посади, яку обіймав кілька тижнів, і прийняти пропозицію Горбачова балотуватися на пост заступника генерального секретаря ЦК КПРС – навіть не попередивши про це керівництво української парторганізації.
Я дізнався про це від самого Володимира Антоновича, якого зустрів у кулуарах з’їзду (я працював на ньому як кореспондент газети “Молодь України”) за кілька годин до оприлюднення інформації про його готовність балотуватися. Вже після обрання заступником генерального секретаря Івашко дасть мені велике інтерв’ю, яке вражало навіть на ті часи – із нападками на українське керівництво й парламентарів.
“В українському парламенті склалося так, що я, намагаючись із усіх сил вийти на об’єднання всього конструктивного, потрапив у ситуацію, коли в мене не залишилося опори. І це загнало мене у глухий кут… Депутати парламенту вирішили – різні люди з різних міркувань – показати, що в мене немає права ні на що. Вища посадова особа в республіці – хто ж я такий після цього?”.
Дізнавшись про Івашкове рішення, я побачив у кулуарах Гуренка й запитав у нього, чи повернеться він до Києва і чи балотуватиметься на посаду голови Верховної Ради. Перший секретар ЦК сказав мені, що не залишить з’їзду й балотуватися не буде – тому що виступає проти суміщення посад і не хоче йти з парторганізації. Я побачив, що Гуренко насолоджується Івашковим провалом і впевнений, що тепер він і тільки він керуватиме Україною з кабінету Щербицького. “Переоцінювати цю подію (Івашкову відставку) в межах республіки та КПУ я б не став” – скаже мені пізніше Станіслав Іванович уже в офіційному інтерв’ю.
Читайте також: Українська мрія про майбутнє обростає метастазами популізму й безвідповідальності, багато в чому через “Слугу народу” – Казарін
І тоді я пішов шукати Кравчука. Розповів йому про Івашкове рішення та про те, що Гуренко вважає за необхідне залишитися на з’їзді й не повертатися на сесію Верховної Ради. Леонід Макарович у звичному для себе стилі пояснив мені, що Станіслав Іванович діє як справжній комуніст, що комуніст не може дезертирувати з партійного з’їзду, що…
Раптом він зупинився і подивився на мене уважніше, ніж зазвичай.
– Ти питав, чи буде він балотуватися?
– Станіслав Іванович виступає проти суміщення посад і не хоче залишати парторганізацію після того, як його оберуть членом політбюро ЦК КПРС, – відповів я.
– Як справжній комуніст! – радісно сказав Леонід Макарович, і тут я побачив на його обличчі ту саму кравчуківську посмішку, яка означала, що він щось задумав. Вже через лічені дні його оберуть новим головою Верховної Ради – і після цього, завдяки логіці Декларації про суверенітет, влада почне перетікати з Гуренкового кабінету до кабінету Кравчукового.
Але головою Верховної Ради Кравчука оберуть уже після партійного з’їзду й після того, як парламент ухвалить Декларацію про суверенітет. На тому історичному засіданні головуватиме перший заступник голови Верховної Ради УРСР Іван Плющ, а саме засідання продемонструє, що комуністи-консерватори, суверен-комуністи та прихильники української незалежності можуть об’єднуватися.
Для консерваторів на чолі з Гуренком було важливо нагадати Горбачову, що якщо він хоче підтримки, то повинен із ними рахуватися, а не нав’язувати їм незрозуміло кого в керівники республіки. А Івашкова відставка за кілька тижнів після того, як вони за нього проголосували, обираючи головою Верховної Ради, стала для них додатковою образою. Суверен-комуністи на чолі із Кравчуком уважно дивилися в бік Литви, де місцева компартія зберегла вплив навіть на хвилі загального прагнення до незалежності. А націонал-демократи йшли своїм курсом, розуміючи, що кожен новий крок наближає Україну до свободи.
24 серпня 1991 року ситуація повториться. Суверен-комуністи остаточно об’єднаються з націонал-демократами в готовності проголосити незалежність України, а консерватори в партійних лавах будуть готові проголосувати за будь-який документ, що захистить їх від московського “царя Бориса”, який тільки-но заборонив КПРС. Кравчук стане першим президентом країни, Гуренко перетвориться на бізнесмена й одного з непримітних функціонерів оновленої КПУ. А лідери “Народної Ради”, справжні патріоти, яким ми багато в чому завдячуємо самою можливістю задуматися про суверенітет і незалежність, так і залишаться вічними опозиціонерами.
Leave a comment