Якщо чесно, не дуже розумію ажіотажу навколо книги Болтона в Україні. Що ми могли дізнатися такого про погляди Трампа на Україну, крім того, що вже знаємо?
І чи не достатньо, власне, нам було тих знань, які є, аби нарешті зрозуміти: Трамп – це президент, якого легше пережити, а не переконати?
Мабуть, іще не було жодної американської адміністрації, погляди, позиції і установки якої щодо України та її керівництва – попереднього й нинішнього, були б настільки відомі в самій Україні й загалом у світі. Причому не лише десяткові інсайдерів, а мільйонам людей. Завдяки свіжистим ін’єкціям у вигляді регулярних витоків інформації із Трампових розмов про Україну й особливо – початково закритим, але пізніше відкритим слуханнням під час процесу імпічменту.
Чи, можливо, комусь іще бракувало доказів реального ставлення Трампа до України, і якраз Болтонова книжка мала довести, що все погане про Україну із Трампових вуст – правда? Інше питання, чи можуть у принципі бути доказами мемуари такого одіозного політика як Болтон? Питання настільки ж суперечливе, як і те, чи може серйозний західний політик виступати на заходах українського олігарха Пінчука?
І до моменту публікації Болтонових мемуарів нам – принаймні тим, хто стежив за українсько-американськими відносинами – було вже добре відомо, що Трамп:
– Ще з фінальної стадії своєї виборчої кампанії був ображений на Україну, оскільки вірив у її втручання у вибори на боці Клінтон, у те, що Україна атакувала його свідомо (Манафорт переконував його ще до інавгурації розганяти історію про втручання України, а не Росії).
Читайте також: Болтон підтвердив, що Трамп пов’язвував військову допомогу Україні із компроматом на Байдена
– Був абсолютно переконаний, що справами України має опікуватися Європа, а не США. “Україна – задній дворик Європи, тому й займатися нею мають європейці”, – казав мені якось один поважний представник американського уряду. Важливо нагадати, що цей тренд не новий – він чітко проявився ще за президенства Обами. Делегування Меркель питання перемовин щодо Донбасу – із цієї опери. За Трампа він лише загострився й остаточно кристалізувався у формулу: “Перед тим, як питати, що Америка робить для України, запитай, що для неї зробила Європа”.
– Зарекомендував себе як майстер із чорного піару в питанні “промоції” України як найкорумпованішої країни світу. Цікаво, чи були бодай одні повноцінні переговори зі світовими лідерами про Україну, на яких би він не згадав, наскільки корумпована Україна? Із першого року його президенства стало зрозуміло: питання корупції в Україні Трамп використовував як найвагоміший і найбеззаперечніший привід сказати Україні “ні”. Трюк, який повторюватимуть й інші закордонні лідери, поки в Україні не відбудеться серйозного антикорупційного ривка.
– Україна для нього – це передусім перешкода для налагодження відносин із Росією. І його поодинокі пориви швидше закінчити війну, це якраз про розчищення шляху для “миру, дружби, жвачки” з Путіним, а не бажання дійсно врегулювати конфлікт. Показово, що ніколи не доводилось чути від нього слова “Донбас”. Крим – так, Донбас – ні. Зовсім не здивуюся, що від досі не знає назви регіону, де триває наразі єдина в Європі війна.
– Із початку минулого року Україна стала для нього цікавою винятково із позицій переобрання на новий президентський термін – як джерело компромату на демократів загалом (вибори 2016-го) і Байдена зокрема (Burisma). Не більше й не менше. Так триватиме до самих виборів, тому будь-які перемовини-зустрічі украінського керівництва із Трампом будуть зоркестровані відповідним чином, який би важливий та амбітний порядок денний не запропонувала Україна.
Насправді у книзі немає речей, які є не менш показовими. Наприклад, те, що Трамп зовсім донедавна не знав, що Крим – це півострів, з’єднаний із Україною, й Україна постачає туди воду. У його уяві, розповідають інсайдери, Крим фігурував радше якоюсь плавучою платформою. Хоча що очікувати від політика, який припускав, що Фінляндія – частина Росії?
Читайте також: Сумнівне рішення Трампа: ситуація похмура, проте є і проблиски надії
Позитив із Болтоновою книжкою для України радше в тому, що він у ній надає детальну й достатньо об’єктивну (а значить вигідну Україні) картинку того, в якій ситуація опинилась Україна із початку агресії РФ, чому важливо було надати їй ПДЧ у НАТО свого часу й чому військова допомага США має значення. На відміну від слухань у Конгресі, які дійсно стали холодним – навіть морозним – душем для багатьох українських політиків із огляду на детальні й часом дуже критичні їхні характеристики з боку американських дипломатів, у книзі Болтона – в основному нейтрально позитивні портрети.
Не найкращий вигляд має хіба Петро Порошенко, який просив то про допомогу на виборах, то запровадити санкції проти Коломойського. І якщо не брати до уваги написання Києва у вигляді “Kiev”, що проукраїнські американські політики намагаються не практикувати вже останні років десять і деякі неточності (“радник із питань національної безпеки Костя Єлісєєв”), то книгу взагалі можна вважати черговим промоційним матеріалом України серед дуже широкої авдиторії лідерів думок і відповідальних за ухвалення рішень як у США, так і загалом у світі, враховуючи шалений інтерес до цього передвиборчого витвору мистецтва.
Для української влади й тих, хто працює над зміцненням українсько-американських відносин, ця книга – це радше ще один привід нагадати собі, що може бути стримувальними факторами для президента Трампа, на що він зважає і що змушений враховувати у своїй політиці, попри власні переконання.
По-перше, це Конгрес, зокрема позиція вагомих представників власної Республіканської партії (зокрема, саме сенатори-республіканці переконали його розблокувати військову допомогу). По-друге, це його одержимість висвітленням у медіа. По-третє, і це пов’язане із другим, настрої серед електорату, який він вважає своїм чи потенційно своїм. У цьому напрямку й потрібно далі працювати. Особливо, якщо Трампа переоберуть на другий термін.
Leave a comment