Про кадрову політику, від Януковича до Зеленського
У пошуках міністра культури “Офіс президента озброївся єдиною, як їм здається, можливою тактикою: тицяти палицею в усіх, хто займається культурою в Україні та якось іще рухається. Хто озивається, того кличуть на бесіду на Банкову” – ця блискуча характеристика Дарії Бадьйор є, гадаю, найкращим доповненням до статті Павла Казаріна про гострий кадровий голод “зевлади”.
Читайте також: Фурса: Кадровий голод по-українськи, або “Укрнафта” як вічне українське дзеркало
Це мені нагадало жарт, популярний у Донецьку за часів Януковича-президента: мовляв, із центру міста зникли всі бомжі, бо тих, хто там з’являвся, негайно хапали й відправляли в Київ на керівну роботу.
Ну от, “лава запасних” Зеленського вичерпалася ще набагато швидше, ніж кадровий резерв Януковича. Зокрема й тому, що Янукович принаймні жорстко сповідував принцип “своїх не кидаємо”, тоді як Зеленський “своїми” розкидається аж бігом.
Щоправда, саме жорстке, без винятків, дотримання принципу “своїх не кидаємо” і довело Януковича до того, що у відповідь на вимоги Майдану він анітрохи не гнувся, аж доки зрештою не зламався.
Зеленський же чинить рівно навпаки: він гнеться і прогинається майже в усі боки по черзі, але… з дедалі незначнішим ефектом.
Гадаю, що найкращим виразом ефективності кадрової політики Зеленського є оцей мультик автора Масяні. Просто ні додати, ні прибрати.
Leave a comment