Критика часто називала його найконтроверсійнішим українським письменником. Напевно, коли Володимир Винниченко народжувався в липні, його Мойра була в надто мінливому настрої. Вона вділила йому чимало таланів і талантів, заклавши в деякі з них міну сповільненої дії
Він братиметься за багато що й багато чого спізнає: письменництво, політика, еміграція, живопис, вегетаріанство, поверхове донжуанство; справжню пристрасть, а відтак огиду до тютюнокуріння, соціалізм, радянофільські ілюзії і потім їх певний крах у романі “Слово за тобою, Сталіне!”; віру у свою письменницьку зірку, стоїцизм, нечувану працездатність, автопсихотерапію у власних щоденниках, справжнє кохання.
Любив чи ненавидів міцно, часто до нестями, до несамовитості. Йому не можна було займатися політикою за такого емоційного складу психіки ( взагалі політика – це непридатне заняття для високоталановитого письменника). Він поневажав інтуїтивними душевними пересторогами – і його зненавиділи багато українців як прижиттєво, так і після смерті. До речі, рідко можна зіштовхнутися із таким випадком, коли покійника щиро ненавидять через багато літ після його фізичної кончини… Напевно, є за що. Але це – інша тема.
Винниченко приніс в українську літературу щось інше, може, трохи нервове й кострубате, але й незнищенне, якесь, з іншого боку, дуже здорове та нетлінне, мовби саме життя. Недарма немолодий Франко, вже розтерзуваний власними недугами, вигукне після першої Винниченкової книжки “Краса і сила”:
– Відкіля ти такий узявся?
Недарма Коцюбинський, не так захоплено, як скрушно, писатиме: “Кого в нас купують? Винниченка. Кого в нас читають ? Винниченка”.
Читайте також: СССР не зник? В Україні знову судять Стуса
Його романи в листі до Інеси Арманд нещадно критикуватиме майбутній політичний ідол – Володимир Ленін. З іншого боку робитиме нападки Максим Горький, не вважаючи українську мову достойною для перекладу свого пропагандистського роману “Мать”.
Ще перед подіями 1917 року – які гримаси долі! – його п′єси ставитимуть у багатьох театрах, російських зокрема. Володимир Винниченко був, як на мене, ще прижиттєво, до цієї дати, найпопулярнішим українським письменником. Хоча його звинувачували в заграванні з російською мовою, він так і ніколи не зрадив української. Він міг робити автопереклади, але писав завжди рідною.
Ще в 1920-х, на еміграції, здавалося, що письменницька зірка світить рівно. Але ясна літературна зірка його слави поволі чорніла… Перестали платити гонорари з УРСР, відтак перестали видавати книги. А діаспорні українці до хрипоти сперечалися про якісь маленькі “ізми”. А для радянської номенклатури всі відомі українці були реальними чи потенційними “буржуазними націоналістами”, зокрема Винниченко, твори якого в СРСР у 30-х вже заборонені.
Тому йому було так важко пережити майже повне прижиттєве забуття, що розпочалося у тридцятих, у французькій еміграції. Також його не сприймала більша частина української еміграції, вважаючи “радянцем”.Так Винниченко опинився поміж Сциллою і Харибдою, перебуваючи із дружиною Розалією, яку він називав усе життя Кохою, у безгрошів’ї, забутті й покинутості…
До речі, у чутках довкола особистого життя Винниченка, як на мене, значно перебільшують із його донжуанізмом. Очевидно, тут зіграла роль його цитата із “Щоденника” – “Мене обіймало сотні жіночих рук”. Мало кому приходило до голови, що в чоловіків бувають суттєві перебільшення власних “подвигів”. Хоча заради справедливості треба сказати, що у Винниченка, вродливого й харизматичного чоловіка, закохувалося чимато жінок. Іноді із тієї любові виникали справжні трагедії, як-от у історії із Люсею Гольдмерштейн (у дівоцтві – Максимович), яка нестямно любила свого “Володіньку”, а потім так же безтямно зненавиділа…
Історія особистого життя Винниченка певною мірою передана в моєму романі про нього – “Маски опадають повільно”. Дозвольте завершити цитатою із цього роману:
“Ексцентричний відблиск твоєї персони паралізує багатьох людей. Хто ти?
Читайте також: Значна частина українців дивиться на себе й на свою культуру очима росіян
Розчахнутий на кілька частин невротик?
Проникливий письменник, який побував у забороненій Кімнаті?
Донжуан, що, задовольняючи тіло, вбиває душу?
Перестарілий хлопчик, який не зазнав повноти материнської любові?
Місіонер, що нав’язує оточуючим власний догмат віри?
Цинічний блазень з устами, перекривленими посмішкою смерті?
Жрець-каліка, заповнений по вінця однобокою правдою?
Вічний Підліток, одержимий гормональним вибухом?
Політик-камікадзе, якого переслідує міраж соборності?
Той, хто придумав майже язичницькі культи для маскування власного егоїзму?
Ти вислизаєш від визначень…
Ти оточився кількома камінними догматами, мовби крейдяним колом.
Вони захищають тебе. Вони ж і руйнують.
Ти боготвориш власні приписи. Ти ненавидиш їх.
Ти не можеш стати іншим. Ти би віддав всю свою шумливу славу – забирайте це добро і двигайте його самі! – щоб завтра знову народитися”.
Leave a comment