Якщо перша хвиля “великої” українізації 1920-х років мала впливових промоторів як у Кремлі (де хотіли зробити з радянської України певну “вітрину” успішного національно-культурного життя для Європи), так і в самій Україні (із числа членів колишніх лівих партій і групи “націонал-комуністів” у КП(б)У), то друга така хвиля, яка розпочалася з кінця 1950-х років, мала інших “спонсорів” і в Москві, і в Києві
Про це для “Радіо Свобода” пише Сергій Грабовський.
Ішлося про партапаратників високого рівня, чия молодість припала саме на 1920-ті роки, і чия свідомість формувалася саме в часи першої українізації. Далеко не всі представники цієї генерації мали український сентимент, проте для них Україна була не просто територією, а країною, хоч і радянською. “Союз непоборний радянських країн” – ця формула Максима Рильського (яка для самого поета була компромісом бажаного з реальним) становила собою норму для цієї категорії номенклатури.
Максим Рильський (1895-1964) – український радянський поет, перекладач, публіцист, громадський діяч, мовознавець, літературознавець. Фото із книжки “Письменники Радянської України. Альбом портретів”, виданої в 1928 році
Члени літературного об’єднання ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури) в 1926 році. (Сидять, зліва направо): Павло Тичина, Микола Хвильовий, Микола Куліш, Олекса Слісаренко, Майк Йогансен, Гордій Коцюба, Петро Панч, Аркадій Любченко. (Стоять, зліва направо): Михайло Майський, Григорій Епік, О. Коваленко, Іван Сенченко, Павло Іванов, Юрій Смолич, Олесь Досвітній, Іван Дніпровський. Об’єднання ВАПЛІТЕ було створене в Харкові в січні 1926 року. Організація стояла на засадах творення нової української літератури шляхом засвоєння кращих здобутків західноєвропейської культури. Лідером організації був Микола Хвильовий, який висунув гасло “Геть від Москви!”. Президентами – Михайло Яловий (пізніше Микола Куліш), секретарем – Аркадій Любченко. Організація змушена була самоліквідуватися 28 січня 1928 року. Члени ВАПЛІТЕ були одними з перших жертв репресій сталінського режиму
Не лише через українофільські настрої, сталінське “ламання об коліно” неросійських народів довело свою неефективність і під час Другої світової війни, і після неї. Тим паче в добу, коли розпочалася науково-технічна революція, масові кадри для якої можна було залучати лише з місцевої молоді. Без багатомільйонної армії науковців і техніків не розвивався б військово-промисловий комплекс. А ВПК – то було “святе”…
Отож, із 1953 року українська мова знову зазвучала з високих трибун, а першими секретарями ЦК КПУ відтепер ставали тільки етнічні українці (чого не було навіть у 1920-х). У другій половині 1950-х почалася реабілітація репресованих достойників культури, публікація їхніх творів і книг деяких авторів, перед цим таврованих як “буржуазні націоналісти” (скажімо, Олександра Олеся). СССР змінювався; і якщо в Москві та загалом Росії постало покоління “дітей ХХ з’їзду”, то в УРСР стала фактом поява “онуків” першої хвилі українізації, значно чисельніших за її “дітей” і менш схильних до догм внаслідок непослідовної, із відступами й “точковими” репресіями проти інакодумців, але десталінізації.
Знаковим для початку другої хвилі “великої” українізації стало те, що Спілку письменників УРСР 1959 року очолив Олесь Гончар, чиї тодішні погляди резонували з ідеями націонал-комунізму двадцятих.
А в 1961-му була заснована премія імені Шевченка (яка 1969 року отримала статус Державної премії УРСР). Знаковою була і поява на межі 1959-1960-х вільнодумного Клубу творчої молоді в Києві, а вслід за ним – у Львові й інших містах.
Читайте також: Русифікація проти українізації в 1920-1930-х роках. Хронологія боротьби
Видання “Кобзаря” до 150-річчя від дня народження Тараса Шевченка. Київ, 1 лютого 1964 року
Українізація-2: штрихи до портрету
Те, як розвивалися події з 1963 року, описав у статті “Українізація від Петра Шелеста. Він намагався утверджувати українську ідентичність” професор Петро Кралюк. Я ж зосереджусь на особистих враженнях юних літ від Шелестового “автономізму”.
Петро Шелест обіймав посаду першого секретаря ЦК КПУ у період 1963-1972 років. Фото 1964 року
…У середині 1960-х у столиці з’являються рекламні щити українською мовою.
Реклама фільмів у Києві, 9 січня 1962 року
А київські міліціонери з обладнаних гучномовцями будок на пожвавлених перехрестях у центрі міста чемно зверталися: “Громадянко, ви перейшли вулицю в недозволеному місці, підійдіть, будь ласка, до мене”.
І навіть у ЦК КПУ на телефонні дзвінки, як розповідали мені люди старшого віку, відповідали українською мовою.
Художня виставка до 150-річчя від дня народження Тараса Шевченка. Київ, 8 березня 1964 року
…Вийшло друком чимало дивовижних дитячих книг, як українських авторів, так і перекладів. Перевидали в чотирьох томах твори Миколи Трублаїні, який першим (і чи не останнім) в українській літературі зі знанням справи й гарною мовою писав про Арктику, про життя її народів та пригоди моряків і полярників. З’явилися в перекладі Ольги Сенюк дві перші книжки Астрід Ліндґрен про Карлсона (третя на два десятиліття “застрягла” у видавництві); вони разюче відрізнялися від російськомовного перекладу: московський Карлсон ласує по-совєтському “какао” і “плюшками”, а от український – “гарячим шоколадом” і “булочками із цинамоном”, як і належить справжньому європейцеві. А “Чотири танкісти і пес”? Перша книга роману ще до появи телефільму на совєтському телеекрані вийшла українською. І таких прикладів багато.
…Освічена ж молодь зачитувалася, крім віршів Ліни Костенко, Миколи Вінграновського, Івана Драча та цілого грона інших молодих поетів, ще й “Розповідями про неспокій” Юрія Смолича, “Неопалимою купиною” Юрія Колісниченка та Сергія Плачинди та “Чашею Амріти” Олеся Бердника. Не дивно: Смолич розповідав про українську культуру 1920-х і початку 1930-х, про її чільні, майже невідомі загалові постаті, більша частина яких стала жертвами Великого терору; наприкінці книги автор обіцяв у другій частині “Розповідей…” написати про самого Винниченка! Не вдалося…
Гімназист Юрій Смолич, майбутній письменник. Жмеринка, 1918 рік
А хто подужав прочитати двотомний роман Юрія Смолича “Реве та стогне Дніпр широкий”, мали змогу ознайомитися із провідними постатями подій 1917-1918 років у Києві: Грушевським, Винниченком, Петлюрою, братами П’ятаковими, Муравйовим та іншими; звісно, роман ніс на собі тавро певної ідеології, але письменник й учасник тих подій раз-у-раз перемагав у Смоличеві “солдата партії”, відтак Ленін, який з’являється лише на кількох сторінках, постає як закінчений психопат, Муравйов – як кат Києва, Винниченко – як химерний політикан. І, зрештою, саме з цього роману моє покоління мало змогу у старших класах школи дізнатися про трагедію Крут.
А “Неопалима Купина” розповідала про Роксолану, Лисавету Гулевичівну, Феофана Прокоповича, Максима Березовського й Артема Веделя – знов-таки, невідомих майже нікому, крім фахівців, діячів доби козацької України. Та й про українця Сергія Корольова, головного конструктора ракет, також.
Читайте також: В’ятрович анонсував найбільшу загрозу українським мові й освіті з часів Януковича
Урешті фантастична феєрія Бердника виводила читача не в холодний матеріалістичний космос, а у Всесвіт культур, серед яких українська посідала поважне місце, не гірше за інших.
…Варто згадати і практику дублювання російських фільмів на телебаченні, коли навіть персонажі серіалу “Щит і меч” заговорили українською.
…А у другій половині 1960-х у Києві з’явилися перші українські (й українськомовні за значною частиною репертуару!) рок-гурти – “Березень”, “Дзвони”, “Еней” і кілька інших…
Рок-гурт “Березень”, створений у 1965 році
Ресторан “Червона рута” в Києві, 22 липня 1980 рік
Досвід, який не міг не спрацювати
Звісно, ту добу не випадає ідеалізувати. Бо ж паралельно розвивалися значно потужніші процеси деукраїнізації України, передусім східної, центральної та південної (через систему освіти, телебачення, пресу, службу юнаків в армії тощо) й уніфікації її міст під отой самий сакраментальний “общий аршин”.
І не можна забувати про вибіркові арешти яскравих представників молодої генерації інтелігенції і на початку, і в середині 1960-х, і про цькування Олеся Гончара за роман “Собор”. А також і про формальний у багатьох випадках характер українізації (так, школу, де я вчився із 5 класу, вважали “з українською мовою навчання”, але з чотирьох паралельних класів “українізованим” був лише один, а на додачу в цьому моєму класі керівницею була… вчителька російської мови та літератури).
За умов “відлиги” і пізніше певний час точилася нерівна боротьба двох культур: загальносовєтської, яка була формою імперсько-російської культури, й української радянської (з певними вкрапленнями нерадянської української культури).
На перший погляд, ця боротьба в історичному сенсі видавалася безнадійною, але вона була фактом – і часом українська культура навіть контрнаступала, виходячи на нові обшири. Завдяки не так Шелестові, як цілій когорті подвижників, які за свою діяльність зазнали більших чи менших репресій – від звільнень з роботи до смерті у таборах брежнєвського ҐУЛАҐу.
А головний, як на мене, підсумок тієї доби полягав у появі нової генерації людей, для яких Україна не була просто територією. Тим, хто закінчив школу на початку 1970-х, на час перебудови виповнилося 30 років. І здобутий ними в юному віці досвід “великої” українізації не міг не спрацювати – і спрацював у 1989-1991 роках.
Leave a comment