Українська мова за чотири останні століття пережила безліч придушень, тому й не стала загальновживаною та загальнонародною. Як повернути собі свою мову?
Про це для “Еспресо” пише Тетяна Зінченко.
Понад чотири століття в українців намагалися відібрати мову: законами, анафемами, указами, державними актами.
Документи, які зараз є у вільному доступі, а також історичні довідки засвідчують нищення української мови ще з далекого минулого. А також – той факт, що вона за свою історію пережила дуже багато актів лінгвоциду (свідомого нищення мови як головної ознаки етносу).
Для порівняння: історія фіксує небагато проявів лінгвоциду на планеті: у цьому зв’язку згадують окуповану Каталонію та заборону режимом Франко каталонської мови, лінгвоцид щодо української мови в Російській імперії та Радянському Союзі й лінгвоцид удегейської мови в СРСР.
В одному матеріалі непросто розглянути майже півтори сотні (в історичних довідниках найчастіше бачимо число 134) задокументованих актів придушення української мови. Проте кожне століття свідомого нищення мови має свої особливості, зупинімося на них.
Церковні душителі мови
Вони активізувалися вже в далекому ХVII столітті. Так, у 1626 р. Київський митрополит Йосиф Кракiвський склав акафiст до Святої Варвари. Дозволили, але за умови його перекладу росiйською мовою. Заодно синод наказав Київському митрополитовi позбирати з усiх церков України книги старого українського друку, а замiсть них завезти московськi видання.
Де подіти українські книжки – вирішилося майже відразу: 1627-го указом царя Михайла наказано було книги українського друку зiбрати та спалити.
І вже 1693 р. “увінчався” листом патрiарха Московського до Києво-Печерської Лаври про заборону будь-яких книг українською мовою.
Царі, цариці й українці
Петро І розпочав мововбивче XVIII століття примусовим скороченням кількості студентiв Києво-Могилянської академiї із 2000 до 161, а найкращим науково- просвiтницьким силам звелiв перебратися з Києва до Москви.
Далі його укази в цьому напрямі посипалися, як із “рогу достатку”:
В 1720-му заборонив книгодрукування українською мовою і наказав вилучити українські тексти з церковних книг, наступного року видав наказ цензурування українських книжок, у 1729-му – наказ переписати з української мови на російську всі державні постанови й розпорядження.
1740 р. до царського мовознищення додалася росiйська iмператриця Анна Іванiвна, яка створила правлiння гетьманського уряду пiд керiвництвом московського князя Олексiя Шаховського йзапровадила росiйську мову в дiловодствi на територiї України, а кількома роками раніше наказала вилучити книги старого українського друку, а “науки вводить на собственном российском языке”.
Катерина ІІ “добила” мовне питання XVIII століття, заборонивши в 1763 р. викладати українською мовою в Києво-Могилянській академії та всіляко приклавшись 1775 р. до зруйнування Запорізької Січі та закриття українських шкіл при полкових козацьких канцеляріях.
Шкільна грамота – українській тут не місце!
У XIX столітті винищували мову в школах, забороняли не лише українські твори, а навіть кирилицю.
Так, в 1804-му царським указом заборонялося навчання українською мовою.
1847 р. відбувся сумновідомий розгром Кирило-Мефодіївського товариства й посилення жорстокого переслідування української мови та культури, заборона найкращих творів Шевченка, Куліша, Костомарова й інших, наказ слідкувати за ними, “не давая перевеса любви к родине над любовью к отечеству”.
Читайте також: Значна частина українців дивиться на себе й на свою культуру очима росіян
У 1859-му Міністерство віросповідань та наук Австро-Угорщини в Східній Галичині та Буковині здійснило спробу замінити українську кириличну азбуку латинською.
Української мови “не было, нет и быть не может”
1863 рік приніс горезвісний циркуляр Валуєва про заборону видання підручників, літератури та книг релігійного змісту українською мовою, якої “не было, нет и быть не может”.
Затим у 1864-му послідував Статут про початкову школу, за яким навчання має провадитись винятково російською мовою. 1870 р. з’явилося роз’яснення міністра освіти Росії Дмитрія Толстого про те, що “кінцевою метою освіти всіх інородців незаперечно повинно бути оросійщення”.
Емський указ
За ним заборонялося друкування та ввіз з-за кордону будь-якої українськомовної літератури, а також українські сценічні вистави та друкування українських текстів під нотами, тобто народних пісень.
Повний текст Емського указу за журналом “Особого Совещания” вперше оприлюднено у книжці Федора Савченка “Заборона українства 1876 р.”.
Указ зобов’язував “прийняти як загальне правило”, щоб в Україні призначалися вчителі-московіти, а українців спроваджувати на учительську роботу в Петербурзькому, Казанському й Оренбурзькому округах.
Це “загальне правило” по суті діяло й за радянської влади – аж до проголошення Україною незалежності в 1991 році.
Як наслідок, за понад 100 років з України у такий спосіб було виселено кілька мільйонів української інтелігенції, а в Україну “відряджено” стільки ж росіян.
Кінець XІX століття – це суцільні заборони: викладання в народних школах та виголошення церковних проповідей українською мовою, указ Олександра III про заборону вживання української мови в офіційних установах і хрещення українськими іменами, заборона перекладати книжки з російської мови на українську.
Українська мова XX століття
Репресії міцніли. Через чотири роки (в 1908-му) після визнання Російською академією наук української мови таки “мовою” Сенат оголошує українськомовну культурну й освітню діяльність шкідливою для імперії. Двома роками пізніше відбувається закриття за наказом уряду Столипіна всіх українських культурних товариств, видавництв, заборона читати лекції українською мовою, створювати будь-які неросійські клуби.
У 1914-му на світ з’являється доповідна записка полтавського губернатора фон Баґовута, яка дає найповніше уявлення про ставлення імперської влади до української проблеми в Україні.
“1.Привлекать на должности учителей по возможности только великороссов.
2.На должности инспекторов и директоров народных училищ назначать исключительно великороссов.
3.Всякого учителя, проявляющего склонность к украинскому, немедленно устранять.
4.Составить правдивую историю малорусского народа, в которой разъяснить, что “Украина” – это “окраина” государства в былые времена.
…14.За семинарии нужно взяться и искоренить гнездящийся в них дух украинства.
…17.Разъяснить, что “Украина” – означает окраину Польши и России и что никогда украинского народа не было.
18.Доказывать необходимость великорусского языка как общегосударственного и литературного и что малорусский, как простонародный, не имеет ни литературы, ни будущности.
19.Всеми способами искоренять употребление названий “Украина”, “украинский”.
Читайте також: Той, хто агітує за російськомовну Україну, насправді агітує за Росію від Ужгорода до Владивостока – Портников
1918 рік увійшов в історію страшною розправою більшовицьких військ із 300 українськими героями – київськими гімназистами та студентами, що під Крутами стали на захист своєї Вітчизни України. 26 січня 1918 року, захопивши Київ, більшовицькі інтервенти за кілька днів розстріляли 5000 осіб, які розмовляли українською мовою, носили український національний одяг або в кого в хаті висів портрет Т. Шевченка…
“Зачем возрождать допетровскую эпоху, зачем гальванизировать украинский язык, который покрылся уже прахом”, – писав російський письменник Федір Гладков.
В 1929-1930 роки почалися арешти визначних діячів української науки, культури, освіти, церкви, харківський судовий процес над ними – процес “Спілки визволення України”.
На допиті одного з арештованих слідчий Соломон Брук сказав: “Нам надо украинскую интеллигенцию поставить на колени, это наша задача. Кого не поставим – перестреляем”.
Генеральні секретарі – на “стражі” мови
Саме з їхньої подачі 1978 р. з’являється постанова “Про заходи щодо подальшого вдосконалення вивчення й викладання російської мови в союзних республіках”, так званий “Брежнєвський циркуляр” і (в 1979-му) – “Про додаткові заходи з поліпшення вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік”, так званий “Андроповський указ”.
Відтак 1984 р. з’являється наказ про переведення діловодства в усіх музеях на російську мову, а в школах починаються виплати підвищеної на 15% зарплатні вчителям російської мови, порівняно з учителями української мови.
Апогеєм мововбивчого століття була в 1989-му постанова про “Законодавче закріплення російської мови як загальнодержавної” та – наступного року – ухвалення Верховною Радою СРСР закону про мови народів СРСР, де російській мові надавався статус офіційної.
Початок ХХІ століття також вніс свою ложку дьогтю у відродження мови.
10 серпня 2012 року набуває чинності закон “Про засади державної мовної політики” (неофіційно – закон Колесніченка-Ківалова, або “мовний закон”).
Закон передбачає можливість офіційної двомовності в регіонах, де чисельність нацменшин перевищує 10%.
Двомовність інформаційного простору, постійні суперечки про те, якою має бути мова офіційних документів, і досі притісняють мову народу на його землі.
А тим часом українська мова є однією з найпоширеніших мов у світі, оскільки за кількістю носіїв посідає 26-те місце. Також вона є другою за поширеністю серед мов слов’янського походження. Усвідомлюючи значення української мови для розвитку світової культури, Японія запровадила її вивчення в Токійському університеті.
А тим часом дискусії бути чи не бути українській мові в Україні точаться й досі. Годі уявити іншу країну з подібними дискусіями.
Коли я мешкала в гуртожитку після закінчення навчання, часто думала, що там із людьми відбувається.
Чергова, вахтеркою ми її називали, тітка Ніна просто забороняла нам усім спілкуватися із двома її маленькими дітками українською мовою. Хоч вони з чоловіким приїхали із села та працювали на будівництві.
– Нехай не думають люди, що хоч вони із села! – казала мені.
Мені її було відверто шкода. Хлопчик і дівчинка, її діти, названі якимись дивними іменами (щоб не подумали, що сільські), змалечку говорили якимось покручем, бо їхні тато з мамою між собою говорили українською, а з ними – російською, яку втім вони й не знали.
Але цей панічний страх – “щоб не подумали, що із села”.
У місті чи селі народився – це зовсім не міняє чогось важливого в житті. Міняє наше манкурство, наш вроджений страх, наша м’якотілість. Кожен народ має свою власну мову. І лиш ми століттями дискутуємо, треба нам наша мова чи необов’язково. Дивні люди…
І зараз – нова хвиля дискусій про мову. Слів уже нема – скільки можна? Хто за нас заступиться, як не ми? Чому ми такі перелякані, скажіть?
Leave a comment