У дискусіях щодо того, чому за співмірних економічних (соціальних, демографічних тощо) стартових можливостей на час розпаду радянської імперії Польщі вдалося так сильно випередити Україну, наводять різні аргументи
Про це у своєму блозі на site.ua пише Андрій Стародуб.
Хтось вважає, що вся річ у вдало проведеній командою Лешека Бальцеровича “шоковій терапії” – на противагу українському “шокові без терапії” початку 1990-х. Інші – нагадують, що польські еліти послідовно тримали курс на інтеграцію до оборонних та економічних структур Заходу, тоді як в українських – навіть до сьогодні немає єдності з цього питання. Комусь здається що річ у масованій фінансовій і технічній допомозі з боку США та Європи. Є й ті, хто ставить на перше місце фактор “монолітності” польського суспільства, в якому нібито немає дискусій щодо ідентичності – принаймні в тому вигляді, як це було/є в Україні.
Але чи дійсно наприкінці 1980-х і на початку 1990-х Польща й Україна, польське й українське суспільства були аж настільки схожими, як то могло здатися з першого погляду?
Чи насправді з однаковим багажем вони розпочали свій шлях?
Читайте також: Символічні відлуння Кримської війни: наша пам’ять досі в полоні російського дискурсу
Звісно, згідно з Карлом Марксом (якого мусили мати за непохитний авторитет і в Польській Народній, і в Українській Радянській Соціалістичній республіках) саме соціально-економічні умови мали б визначати зміст свідомості та суспільного буття людей. Однак більш чи менш схожий промисловий уклад та однакова побутова бідність населення – зовсім не нівелювали цілу низку інших факторів, сказати б, нематеріального характеру.
У Польщі збереглися (і зберегли свій вплив) структури Католицької церкви. Профспілковий рух не був суто формальним придатком під контролем правлячої партії. Шкала репресій проти виявів інакодумства – була навіть не на порядок, а на два порядки меншою, аніж у СРСР (навіть із урахуванням подій воєнного стану 1981-1983 років).
ПНР була радянським сателітом, однак мала всі атрибути повноцінної держави та незабуту/незатерту історичну пам’ять про давню польську державність і ІІ Річ Посполиту 1918-1939 років. Натомість УРСР важко назвати навіть якоюсь “автономією” у складі Радянського Союзу. Будь-які підозри в “самостійництві” її керівництва жорстко карали з Москви. А викорінення мови, культури, історичної пам’яті українців набуло небувалих за всі “триста лет вместе с Россией” масштабів.
Навіть у найтемніші часи комуністичної диктатури Польща мала значно ліберальніший і відкритіший режим, аніж той, що панував за її східним кордоном.
Наприклад, українські туристи часто фотографуються біля покажчиків варшавської вулиці імені Вінні-Пуха (Kubusia Puchatka). Вона носить ім’я іграшкового ведмедя із творів Алана Александра Мілна вже 63 роки. Звісно, частково цей міський топонім є віртуальним – житлові будинки мають поштові адреси сусідньої вулиці – Варецької.
Читайте також: Якби 1991-го виграв Чорновіл, зараз жили б не “як у Польщі”, а в новому СРСР – історик
Поза тим, показовий сам факт, що вулицю в самому центрі столиці “Польської Народної Республіки” 1954 року могли назвати на честь персонажа з дитячої книжки іноземного письменника.
Та ще й обрати назву на підставі “рейтингового голосування” самих дітей.
Спробуйте відповісти на запитання, чи могло відбутися щось таке в Києві не лише того часу (початку 1950-х), але й навіть в 1980-х (чи й пізніше).
А такі, здавалося б, дрібнички можуть бути важливішими для розуміння логіки розвитку країн і народів, аніж порівняння обсягів виплавленого чавуну та зібраного зерна на душу населення…
Leave a comment