Захоплення турецьким президентом Реджепом Таїпом Ердоганом цілого шматка сирійської території, як і анексія його російським колегою Криму, зустріло лише слабкий міжнародний опір. Чи стане це стимулом до нових територіальних загарблень?
Поки США лише заморозили активи турецьких міністерств оборони і енергетики на своїй території. Постраждали і американські володіння міністрів енергетики і внутрішніх справ Турецької Республіки. ЄС зі свого боку домігся згоди європейських країн дотримуватися «твердих національних ліній у всьому, що стосується політики їхнього експорту озброєнь до Туреччини».
Санкції проти Туреччини виявилися значно слабшими, ніж ті, які наклали на Росію після окупації українського Криму в березні 2014 року. Того ж місяця США і ЄС заборонили в’їзд до своїх країн, а також заморозили активи ряду осіб. Таке покарання отримали ті російські громадяни, щодо яких була інформація про їхню участь у цій операції. Європейці також заборонили будь-яку ділову активність щодо Криму.
Але Росія просто знизала плечима – і проігнорувала ці обмеження. Більш суворі санкції з боку Заходу, на які Росія відповіла забороною імпорту з цього самого Заходу, були застосовані вже пізніше – після ескалації на Донеччині і після того, як був збитий малайзійський пасажирський авіалайнер МН17.
Як і його предтеча Путін, Ердоган може бути впевнений, що по його країні не вдарять по-справжньому. Тобто не вдарять чимось, що нагадує санкції Ради безпеки ООН, які були накладені в 1990 році як покарання за захоплення Іраком Кувейту в серпні того ж року. Вони включали повне ембарго на торгівлю і фінансові операції.
Слабкість накладених за Крим і за північну Сирію санкцій підриває саму норму «територіальної цілісності», яка начебто викристалізувалася у світі після Другої світової війни. Появу і затвердження цієї норми, яка передбачала загальносвітовий консенсус щодо неприйняття військових захоплень і озброєного сепаратизму, вважають причинами того, що в сучасному світі знизилася кількість спроб збройного захоплення чужих територій…
Але в своєму дослідженні Ден Альтман з університету штату Джорджія стверджує, що територіальні захоплення насправді ніколи й не виходили з ужитку.
У міру того, як країни все більше «відчувають ніяковість» від класичного «навмисного» оголошення війни, форми завоювання з оголошенням війни зменшилися в кількості вже задовго до нинішніх часів. Зате збереглися такі форми завоювань, як стратегія постановки світової спільноти перед «доконаним фактом» зміни кордонів при одночасному уникненні прямого військового зіткнення. Зазвичай «призом» стають маленькі території, з невеликим населенням або взагалі без нього, а також землі майже без ворожого гарнізону, який треба було б виганяти з завойованої землі військовою силою.
Можна було б припустити, що в нових умовах держави взагалі відмовляться від завоювань через загальне небажання заробити собі славу зачинателя війни. Насправді ж виявилося, що держави уникають тільки грубих захоплень з відкритою війною, віддаючи перевагу зовні не пов’язаним з війною захопленням. Принаймні – порівняно не пов’язаним.
На думку Альтмана, за основу для підрахунку слід взяти всі держави, відповідальні за початкові завоювання, що призвели до воєн (тобто до конфліктів із числом жертв понад 1000 чоловік). Так ось, всі дев’ять держав, які здійснили такі завоювання з 1975 року, врешті-решт втрачали завойовану територію. Зате якщо взяти всі 30 випадків відторгнення землі, які були скоєні з 1980-го по 2018 роки і не супроводжувалися війнами, щонайменше половина завершувалась успішно. Тобто загарбники змогли в 50 відсотках випадків утримати анексовані землі.
Спроба загарбати цілу країну, як це було у випадку з захопленням Кувейту іракськими військами в 1990 році, – збільшує ризик втручання третьої сили. Та й санкції, накладені тоді на Ірак, показують, що такий економічний тиск може просто зламати загарбника.
«Зате жертви менш великих і явних захоплень залишалися часто сам на сам, – пише Альтман. – Якщо взяти всі 63 спроби захоплення з 1945 року, то тільки в п’яти із 63 третя сила (тобто союзник або просто друг жертви) здійснювала хоча б один постріл на захист жертви».
Все це робить кримську анексію Путіна відносно типовою історією сучасних завоювань. Він точно розрахував, що інтервенції третьої сторони не станеться. А ось вторгнення Росії на Донбас – за Альтманом – було просто помилкою в розрахунках. Оскільки почалася війна, все пішло не за планом. І ось уже Росія тепер сподівається повернути утримувані сепаратистами території Україні на сприятливих умовах миру.
У Сирії Ердоган, очевидно, сподівався на успіх у кримському стилі – поставити всіх перед доконаним фактом. Але останні події – такі як втручання в боротьбу сирійської армії на боці курдів, а також вимога РФ не приєднувати ті землі, на яких турки зараз опинилися, – говорять про одне: Ердоган помилився так само, як Путін помилився зі Східною Україною.
Леонід БЕРШИДСЬКИЙ
Bloomberg, США
(Матеріал публікується зі скороченнями)
Leave a comment