Якщо правильно визначити, чого хочуть глядачі, то можна їздити на цих бажаннях вічність. І однією з найбільш продуктивних для телевізійників рис є прагнення людей засуджувати інших. Це неймовірне відчуття. Воно дарує нам позитивні емоції та задоволення власним життям. Ми дивимося на якихось недолугих персонажів у телевізорі та чітко розуміємо: ми не такі. Ми інші. Ми кращі.
Що є, безумовно, брехнею. Але життя в ілюзіях – одна з людських слабкостей. І творці «Супермами», а тепер і «Супербабусі», чудово її використовують, пише арт-оглядачка Лєна Чиченіна для Детектор-Медіа.
Загалом оновлений формат майже не відрізняється від старого. В історії з мамами було так: щотижня до участі запрошують чотирьох жінок, які по черзі ходять одна до одної у гості та оцінюють суперниць за певними критеріями. Як-от хазяйновитість, самореалізація та виховання дітей. Згодом їхні оцінки підраховують. Про результати учасниці дізнаються на фіналі, сидячи за одним столом. Ясна річ, нерідко починаються скандали, адже неодмінно з’ясовується, що ось те стерво посміхалося весь тиждень, а насправді понаставляло низькі бали.
На цій веселій ноті заходить ведучий проєкту aka психолог Дмитро Карпачов і додає свої 10 балів найдостойнішій. Вона отримує звання «Супермами», а суперниці розділяються на дві групи. Або визнають чесноти переможниці, або обурюються, що перемогла така нікчемна жінка. Бо насправді найкраща мати і господинька – це я.
У «Супербабусі» усе точно те саме. Лиш замість мам – бабусі. Це доволі хороша спроба освіжити формат, але зі збереженням усіх гачків, які добре працюють. Навіть про бабусь ще краще – телевізійна аудиторія старішає, глядачкам легше ідентифікувати себе з жінками 40-50+.
Засудження у цьому шоу – наче сновидіння у «Початку» Крістофера Нолана. Воно має багато рівнів. Героїні засуджують одна одну, ведучий засуджує героїнь, героїні засуджують ведучого, а глядачки засуджують усіх. Ну, ок, ведучий переважно виконує роль мудрого царя Соломона у цьому телекурнику, тому у глядачок має викликати повагу і навіть трішки пієтет. Проте найбільш зухвалі та сміливі героїні, вислухавши критику Карпачова, твердять, що психолог він – такоє. А ми нагадаємо своїм читачам, що найдоречніше його називати саме ведучим, бо пан Карпачов не є психологом. Навіть на сайті зі своїми тренінгами для жінок він так не підписаний.
Отже, до маразму. Одна з героїнь у «Супермамі» виховує доньку та сина по-різному, вважаючи, що до дівчаток варто ставитися з більшою ніжністю. Тоді як хлопчикам нема чого рости тюхтіями, хай страждають з дитинства. Звісно, інші героїні рішуче засудили такі методи. Проте у наступній програмі з’ясовується, що одна з них виховує свого сина та доньку точно так само. Але вчора вона була проти такого виховання, а сьогодні – за. І, звісно, її суперниця, яка в минулій програмі розповідала, що з сином не панькається, тут вже обурюється, що хлопчик росте без материнської любові.
У «Супербабусі» та сама схема. Одна пані живе у дуже брудній квартирі, закиданій мотлохом. Але коли приходить в гості до інших учасниць, то бідкається через кожну пилинку. Жінка, яка б’є дітей, обурюється, що їх б’є інша. Одна страждала від чоловіка-аб’юзера, проте не може взяти втямки, як інша терпіла те саме. А перед екраном у цей час сидять тисячі глядачок з такими ж проблемами сприйняття.
З точки зору показу цієї проблеми людства «Супербабуся» – це дуже навіть глибокодумний проєкт. Його постійні глядачі не мали б розводити руками над, наприклад, скаргами Юлії Мендель на вселенський сексизм, який на неї звалився від опонентів та хейтерів. Ці глядачі ніколи б не запитали колишню речницю Зеленського, мовляв, а як же те, що шеф вас публічно називав «дівчинкою»? Хіба це не сексизм? Не запитають. Бо дурне це діло та неперспективне.
Є у цьому шоу і ще один важливий гачок. Це фріки. Велика кількість героїнь, з яких можна посміятися. Часто ними стають жінки, які полюбляють все «традиційно українське». В лапках, тому що це поняття є приблизно таким, як-от «весілля в українському стилі»: щоб було 500 людей, всі напилися, поперекочували яйця у штанах, а зять мив тещі ноги шампанським.
Є ще героїні з претензією. У «Супербабусі» це пані, яка позиціонує себе як рафіновану інтелігентку. При ній не можна сказати «поганих слів», а снідати вона сідає, попередньо розклавши з десяток приборів. Вона дивиться на інших учасниць згори, вважає їх усіх нереалізованими невдахами, аж раптом з’ясовується, що вона раніше працювала офіціанткою, нині – консультанткою одного з брендів, а найвищим своїм досягненням вважає відвідини готелю Ritz.
Але це все дрібниці. Бо своєї огидності шоу «Супербабуся» доходить, коли починає використовувати драму. Ви ж знаєте принцип, що діти та тварини у кадрі – це завжди успіх. Так ось, якщо ці діти ще й плачуть – це подвійний успіх. Отже, автори шоу усіляко намагаються цього досягти. Під час знімання дітей вони зачіпають найбільш болісні їхні точки. Змушують згадувати померлу маму. Чи тата, який їх покинув. Онучка однієї з героїнь розплакалася, коли розповіла, що батько випиває і кілька разів намагався її задушити. І якби ж після цього допомагали. Натомість маму дівчинки засудили за те, що вона не захищає доньку від тирана. Боюся уявити, що він тепер зробить, подивившись цю програму.
«Детектор медіа» вже писав про специфічне ставлення авторів «Супермами» до домашнього насильства. Це все те саме зверхнє засудження та принцип «а от я на її місці…». Найлегше думати, що жінки, яких б’ють – це просто терпили. Нікчемні слабачки, які не можуть захистити ані себе, ані дітей. Трохи важче зрозуміти і показати неймовірну складність цієї проблеми. І розповідати про шляхи вирішення. Трішки інші, ніж «треба просто перестати бути жертвою».
Ще один момент. Обидва шоу переконують аудиторію, що саме жінки – головні у вихованні дітей. Ані татусів, ані дідусів автори не розглядають як повноцінних учасників цього процесу.
Попри весь треш, є у шоу «Супербабуся» і світлі плями. Це цілком адекватні поради з виховання дітей та руйнування багатьох стереотипів, часом доволі диких. Постійне наголошення на тому, що бабуся не повинна лізти у виховання онуків занадто нав’язливо. Натомість будувати активне, цікаве життя, не приносити його у жертву та не вважати свій земний шлях давно пройденим.
Ось так цей проєкт продовжує існувати, поєднуючи високу мету з неймовірним цинізмом у реалізації.
Думки, висловлені в рубриці Column, передають виключно погляди самих авторів і можуть не збігатися з позицією редакції “Детектора медіа” та “Вечірні Вісті”. Тексти авторських колонок суб’єктивні та не претендують на всебічне висвітлення теми.
Leave a comment