“Чому роблять це вони, а соромно – мені?” – спитав мене 24 серпня колега. Так, концерт до Дня Незалежності, який проходив на Софійській площі, неприємно вразив багатьох, а декого відверто розлютив. Але якщо поглянути на все це без емоцій, то побачимо дуже яскраву симптоматику, котра багато говорить про стан нашої держави. Не те щоб це була якась сенсація, але пригадати деякі речі не завадить
Про це для “Тижня” пише Максим Віхров
Отже, перше. Влада добре знає, як влаштувати народу “развлєкуху”. Будьмо чесні: цей попсовий балаган пішов би на ура в будь-якому місті України. Бо пересічному українцеві справді подобаються і Сердючка, і Полякова, і Тіна Кароль із Монатіком. Словом, тут архітектори “культурного вибуху” обрали практично безпрограшний варіант. Власне, “Квартал” тим завжди і займався: влаштовував “нехитрую забаву” для невибагливої публіки. Політичної сатири там було рівно стільки, щоб був привід досхочу пореготати.
Такий був і концерт до Дня Незалежності – просто щоб розважитись під кінець довгих вихідних. Звісно, президентові довелося виголосити протокольну промову, нагнати “пафосу” (читай – сказати щось по темі свята), але потім увірвався зі своїм репчиком Монатік і все пішло по накатаній. Накатано було настільки, що програму можна повторювати без змін із будь-якого приводу: і до Дня шахтаря, і до дня будь-якого міста. Хіба що на Новий рік доведеться додати кілька пісень про зиму.
Читайте також: Подивіться на цей Київ літа 1990-го, аби ніхто не брехав вам, ніби незалежність нам хтось “подарував” – Забужко. ВІДЕО
Чому до Дня Незалежності не придумали чогось відповіднішого миті? І тут ми переходимо до другого спостереження. Команда Зеленського пішла в політику, не виходячи із “квартальної” рольової моделі. Вони не просвітники народу, а його слуги – обслуга народу із його найпростішими запитами. “Весна прийде – саджати будемо”, “Кінець епохи бідності”, “Зробимо їх разом” – усі ці хвацькі слогани тому і спрацювали, що входили в резонанс із простими й сильними емоціями. “Квартальці” знали, як працювати з емоціями, і тому отримали свій результат.
Із цією рольовою моделлю вони не розпрощались, увійшовши до високих кабінетів. Звідси така гуманітарна політика й мантра “какая разница”. Бо українізацію, декомунізацію та інші активні стратегії можна провадити лише тоді, коли усвідомлюєш, що у гуманітарній сфері щось не так, і що це треба виправити. Але завдання слуг – не виправляти, а догоджати. А оскільки цільовою аудиторією “Кварталу” завжди були “ширнармаси”, тепер ми маємо відповідні наслідки.
Низька культура – всі ці сердючки з монатіками – має повне право на існування, і добре, що цю нішу бодай частково заповнює продукт українського походження. Але не треба дивуватися, що низька культура тотально переважає на головному державному святі. Бо теперішня влада добре знається на смаках публіки і щиро не розуміє, навіщо влаштовувати щось більше, ніж “нехитрая потеха”.
Читайте також: Українська мрія про майбутнє обростає метастазами популізму й безвідповідальності, багато в чому через “Слугу народу” – Казарін
Третє. Влада дуже хоче дистанціюватись від теми війни. Причому це прагнення настільки сильне, що спонукає йти всупереч об’єктивній дійсності – відокремлювати День Незалежності від війни, котра йде за цю незалежність. Звідси – розколота картинка позавчорашнього свята: безпосередні учасники війни за цю незалежність крокували ніби на одній планеті, а тимчасом на іншій тривали офіційні урочистості. Не дивно, що для багатьох цей розкол був морально нестерпним.
Здавалося б, ніщо не заважало Верховному головнокомандувачеві Зеленському віддати шану солдатам, а трохи пізніше, під вечір, вже бавити свій електорат. Вже чуються політологічні виправдання. Мовляв, військово-патріотичну тему монополізував Порошенко, а тому Зеленському не залишається нічого, окрім як диференціюватись. Що ж, така версія має право на існування: політтехнологи в команді президента справді виявилися слабенькими.
Але 24 серпня все виходило так, ніби отими монатіками та сердючками Зеленський затулявся не так від військових, як від тяжкої об’єктивної дійсності, котра звалилася на нього разом із президентством. Скидається на те, що концерт був потрібен насамперед президентові: як бульбашка, де можна на хвильку сховатись і розслабитись. Звідси – репертуар, який переважно складався із пісень 1990-х і 2000-х років, котрі, певно, мали викликати ностальгію за часами, коли не було ніякої війни та геополітичних штормів, а Україна ніжилася у своїй “багатовекторності”.
У цьому сенсі, можна сказати, що нам довелося побачити корпоратив особисто для Зеленського. Шкода, що його проводили не в якомусь закритому клубі, а на Софійській площі – і для Зеленського, і для всіх нас це було б набагато зручніше. А фанати Монатіка та Сердючки могли би послухати все це й по радіо.
Leave a comment