Я народився й перші 28 років життя прожив у тоталітарній комуністичній імперії, яка називалася Радянським Союзом. Цього літа виповнюється 29 років мого життя в незалежній Україні
Про це для “Еспресо” пише Костянтин Москалець.
Отже, пів життя тут, пів життя там. Пора б уже робити якісь попередні підсумки й висновки. Аналізувати. Може, критикувати та розпачати, а може, знаходити підбадьорливі слова для самого себе і для своїх земляків. Але я просто озираюся.
Озираючись у не таке вже й далеке минуле, я бачу ніч наприкінці 70-х років XX століття, стіл із вином і віршами замість закуски, двох моїх найближчих друзів, так само поетів, як і я. Одного з них уже давно нема на цій землі. Ми цілу ніч п’ємо вино, читаємо крамольні з погляду радянської влади вірші й палко дискутуємо, бути чи не бути незалежній Україні.
Після численних аргументів “за” і “проти”, ми приходимо до висновку, що Україні – бути! Але років так через п’ятдесят… Бо надто могутній Радянський Союз, бо надто панівною та безальтернативною є комуністична партія, бо надто пильний всюдисущий КГБ, який, можливо, фіксує і цю нашу, чергову дисидентську бесіду.
Читайте також: Подивіться на цей Київ літа 1990-го, аби ніхто не брехав вам, ніби незалежність нам хтось “подарував” – Забужко. ВІДЕО
Ще одне “надто” із цієї серії вкрай болюче. Ми сподіваємося подолати його своїми віршами, думами та вчинками, піднявши надто затурканий пропагандою, репресіями й Голодомором народ до розуміння того, що є вищі істини, аніж ті, які нам нав’язують, починаючи з дитячого садочка.
Що замість дохлого Леніна на Красній площі в Москві, труп якого до сьогодні відмовляється приймати земля, є вічно живий Бог у небесах. Що земля в нас є своя, а Челябінськ, Тюмень і Караганда з Ташкентом – взагалі не наша батьківщина. Що в нас є власна, батьківська й материнська, мова, і саме вона є рідною, а не та, яку нам викладають, починаючи із другого класу, із книжечки під промовистою назвою “Родная речь”. Що наш справжній народ, хай як його мало, проймає омерзіння до цілої цієї країни, від “гори” до низу, включно з усією її кривавою історією, а тим паче сучасністю.
Нічого нашого тут не було, нема й не буде; все найдорожче – люди, назви міст і вулиць, пісні й культура загалом – не звідси. Союз – це приречена на знищення Троя. Ми повинні піти та збудувати вічне українське місто, наш Рим.
Але пів століття ще чекати. Ми похмурніємо. Жити далі за комуністичного режиму тотального нагляду й кари, без можливості поїхати за кордон, здобути добру освіту, опублікувати наші (безперечно – геніальні!) вірші – надто похмура й невтішна перспектива. А крім того…
А крім того, ми можемо й не дожити до того омріяного часу, коли Україна – буде. Ми ще не знаємо, що через рік Радянський Союз введе свої війська до Афганістану, і звідти сотнями повезуть цинкові труни з тілами юних, як і ми, солдатів. Ми ще не знаємо, що через вісім років станеться моторошна катастрофа на Чорнобильській АЕС, яка до сьогодні продовжує збирати скорботний урожай смертей і хвороб. Ми ще багато чого не знаємо й не вміємо, але ми юні, сповнені сил, завзяття та доброго гумору.
Читайте також: Українська мрія про майбутнє обростає метастазами популізму й безвідповідальності, багато в чому через “Слугу народу” – Казарін
Саме тому комусь із нас приходить до голови геніальна думка:
– Хлопці, а давайте відсвяткуємо день Незалежності України сьогодні? А то мало чого може статися, раптом не доживемо?
Глупа радянська ніч стоїть за вікном. Всі сплять, увесь наш майбутній український, а не радянський, народ спить, сплять наші ще ненарожденні майбутні дружини й діти. Весь світ спить. І тільки ми, троє юнаків, підводимося на ноги серед безпросвітної пітьми, високо підносячи келихи із золотистим вином:
– Із днем народження, Україно! Із днем Незалежності! Слава Україні!
Дивимось один на одного зачудовано, розуміючи, що цієї ночі нам вдалося доторкнутися до чогось неймовірного, важливого та справжнього. До істинного свята. До святого часу, коли Україна таки буде вільною. Навіть якщо нас не стане, це станеться, бо цієї ночі ми прокладаємо дорогу, показуючи шлях світлу й майбутньому часові.
– А знаєте, хлопці, – каже хтось із нас, – тепер навіть помирати буде зовсім нестрашно. Бо ми бачили день Незалежності.
Ми стоїмо біля того нічного столу і вдивляємося сюди, у день, коли незалежність України вже не є уявним святом. Дивимося в очі вам, народженим у незалежній Україні. Віримо у вас.
Leave a comment