Рік тому саме проведення саміту в нормандському форматі у французькій столиці сприймалося новий український президент і його прихильники сприймали як доказ зовнішньополітичної правоти Володимира Зеленського. Адже під час передвиборчої кампанії він і його агітатори не раз стверджували, що війна на Донбасі не завершується тому, що в її продовженні зацікавлена чинна українська влада, що Петро Порошенко не хоче продовжувати діалог із Володимиром Путіним – а з російським президентом розмовляти треба, що в Києві просто хочуть наживатися на війні, а тому не знаходять компромісу. Найточніше все це висловилося в сакраментальній фразі “потрібно просто перестати стріляти” і майже маніакальному прагненні колишнього телевізійного коміка встановити з із Путіним особистий контакт
Про це для “Букв” пише Віталій Портников.
Те, що Путін приїхав до Парижа, нібито демонструвало правоту Зеленського. Діалог розблоковано, президенти й федеральна канцлерка зустрічаються знову, отже, можна буде досягти результату, якого так не хотів домогтися ненависний Зеленському (і Путінові) Порошенко. При цьому, як це зазвичай і буває за короткої української політичної пам’яті, ігнорували той факт, що включно із самітом у Берліні в жовтні 2016 року Путін постійно контактував із Порошенком у нормандському форматі, та й після цього саміту, який продемонстрував російському президентові, що глава гашої держави не збирається йти на очікувані Москвою поступки, контакти тривали – остання офіційна телефонна розмова президентів Росії та України відбулася в червні 2018 року, після чого Путін вже остаточно вирішив очікувати зміни влади в Києві.
“Розморожування” нормандського формату Кремлем і Путінова згода на приїзд у Париж була пов’язана з однієї простою причиною: російський президент вирішив, що зможе повернутись у 2016 рік і нав’язати недосвідченому українському колезі умови, від яких відмовився його попередник. Чи були в нього для цього підстави? Формально, звичайно ж, ні. Але в Путіна дійсно з’явилася можливість на це розраховувати з однієї простої причини. Учасники перемовин із українського боку були готові робити все можливе, щоб “заманити” російського президента в Париж.
Тому що саме таким було бажання українського президента – зустрітися особисто. А оскільки двостороння зустріч, від якої Зеленський, ясна річ, теж би не відмовився, виявилася неможливою через роздратовану реакцію західних союзників й української громадської думки, єдиною та головною надією Зеленського залишався нормандський формат. І так, ми не знаємо – але сподіваюся, незабаром, після завершення безславного правління Зеленського, дізнаємося – що саме українські переговорники обіцяли своїм російським колегам.
Однак ми можемо припускати, що вони зробили все можливе, щоб обнадіяти російську сторону й особисто Владислава Суркова, що все вийде – залишилося тільки організувати побачення перших осіб.
Читайте також: Кравчук на руїні ілюзій: любов до себе перемогла здоровий глузд
Також не скидатимемо з рахунків французький фактор. Еммануель Макрон на цьому етапі з нікому не відомих причин убив собі в голову, що домовленості з Путіним можливі, що Путін хоче вийти з війни на Донбасі. А, може , причини були прозаїчніші: французькому президентові хотілося, щоб Москва припинила лізти у справи колишніх французьких колоній в Африці, і за це невтручання Макрон був готовий допомогти Путінові зі “збереженням обличчя” на Донбасі. Отже, Путін міг думати, що Макрон допоможе йому натиснути на Зеленського, а Зеленський міг думати, що Макрон допоможе йому вмовити Путіна.
Коли всі прилетіли в Париж, сталося те, що й повинно було статися – нічого. Зустріч Путіна й Зеленського продемонструвала, що президенти живуть на різних планетах. Зеленський, здається, щиро не розумів – думаю, що досі не розуміє й ніколи не зрозуміє – навіщо Путінові ця війна. Путін із подивом побачив перед собою людину, яка не розуміє, чого від нього хочуть і не збирається капітулювати просто тому, що не знає, для чого це робити. Макрон узагалі не зрозумів, чого від нього хотіли Путін і Зеленський. Анґела Меркель із розгубленою посмішкою просто спостерігала за цим ідіотизмом – це був не перший і не останній саміт тотального нерозуміння в її довгій політичній кар’єрі, і її навряд чи тішила обставина, що вона є єдиною адекватною учасницею безглуздого заходу.
Відразу ж після саміту Путін одразу й назавжди втратив інтерес до Зеленського – потрібно сказати, набагато швидше, ніж до Порошенка. Порошенка він намагався “розвести” два роки поспіль, а тут, імовірно, вирішив, що його спроби й сигнали просто не зрозуміють, тож нема чого старатися. Але це не означає, що Путін не зробив висновків.
Найголовніший із них – рішення “відсікти” Україну від західних союзників і перенести важелі переговорного процесу в Мінськ. Зеленський із радістю помчав у цю пастку, тим паче, що замість самовдоволеного та звиклого до істерії Суркова Путін призначив новим головним “розводилою” обережного й делікатного Дмитра Козака, якому відтепер було доручено було грати роль доброго поліціянта в перемовному процесі (роль злого поліціянта зараз відвели Борисові Гризлову, який за злого поліціянта Суркова грав роль доброго, але це московські деталі).
Козак у тандемі з Андрієм Єрмаком, який намагається довести шефові, що не все втрачено, і яхта “Біда” нашого нового Врунгеля все ще попереду регати, спробував просунути у ТКГ улюблену Путінову ідею про прямі переговори Києва з “народними республіками”, але хитромудрі комбінації Козака, які Єрмак чи то не розумів, чи то не хотів розуміти, постійно наштовхувалися то на опір західних союзників, то на українську громадську думку, то на нерозуміння Зеленського, чого від нього насправді хочуть.
У результаті жодних “консультативних рад”, жодних “спільних інспекцій”, жодних прямих контактів із маріонетками немає, а єдиним наслідком нової гри стало зниження інтенсивності військових дій у зоні конфлікту, яке називається “перемир’ям”. І, звичайно, доля цього “перемир’я” залежатиме від того, як захоче Путін використовувати конфлікт на Донбасі завтра, що він захоче “розморозити” – перемовини чи війну.
Читайте також: Жодних проривів на Донбасі немає й не передбачається – Казанський
Зараз же по суті “заморожено” й те, й інше.
Нормандського формату по суті немає, ні про який саміт у Берліні (який повинен був пройти через чотири місяці після паризького) ніхто й не думає – а навіть якби й думав, то який був би в цьому саміті сенс, окрім чергового задоволення протиприродного бажання Зеленського дивитися в очі Путінові до знемоги?
Путін у властивій йому знущальній манері напередодні річниці зустрічі в Парижі поговорив про її результати із Меркель, а не з Макроном або Зеленським – так би мовити, розмова дорослих людей, поки молоді люди перебувають у своїх підліткових ілюзіях.
Ніякого реального діалогу в ТКГ теж немає. І вже навіть Леонід Кравчук починає говорити, що майже переконався в тому, що Росія, виявляється, не хоче миру, а хоче легітимізувати за допомогою Мінського процесу псевдореспубліки – хто б міг подумати, га? Ніякого обміну полоненими теж немає – по-перше, тому що в Зеленського немає в розпорядженні нового Цемаха, який міг би зацікавити Путіна, а по-друге, тому що у Кремлі побачили, що для Зеленського звільнення людей є одним із важливих доказів своєї правоти в питанні Донбасу – і вирішили не давати йому такої можливості (а, між іншим, у Парижі домовлялися обміняти “всіх на всіх” до кінця 2019 року). Ніякого плану Б у Зеленського теж немає, тому що ніяких можливостей для маневру в України в ситуації, що склалася, просто не існує.
А в Путіна такий план є – але він пов’язаний вже не із Зеленським, а з очікуванням зміни влади в Києві. Після саміту в Парижі Зеленський цікавий для Кремля тільки тим, що його незграбне некомпетентне правління не може бути греблею для подальшої дестабілізації України й посилення впливу проросійських сил там, де ще недавно розраховували на успіх популісти (Кривбас! Мама! Тато! Павлов!).
При цьому зрозуміло, що ті, хто зараз їздить на перемовини в Москву, і ті, хто пише Путіну аналітичні записки, запевняють російського президента, що Зеленський вже не житець, що він впевненими кроками поспішає до своєї політичної могили, потрібно ще трохи потерпіти й потім, коли влада в Україні вкотре зміниться, діяти залежно від нової конфігурації.
І тут уже російський план Б залежатиме від нас із вами – яку, власне, конфігурацію ми виберемо й чи зможемо забезпечити захист держави від російських планів із її знищення та поглинання.
Leave a comment