Ухвалена 30 років тому Декларація є історичним актом, який започаткував процес мирного відновлення державної незалежності України. Тоді Україна була частиною СРСР, де панував тоталітарний комуністичний режим
Про це для “Тижня” пише Володимир Василенко.
Декларація – це результат напруженої політичної боротьби. За великої моральної підтримки активної частини українського суспільства представники українського національно-визвольного руху в парламенті спромоглися примусити комуністичну більшість проголосувати за акт, який торував шлях до свободи України. Декларація стала інструментом поступового демонтажу комуністичної системи мирними, цивілізованими політико-правовими засобами. Вона створила нормативні підстави для трансформації успадкованих від Української Радянської Соціалістичної Республіки правових конструкцій, структур і механізмів в інститути суверенної, демократичної, правової національної держави європейського типу.
Читайте також: Декларація непослуху: як Кравчук правильно зорієнтувався
Проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року й подальше правове оформлення її національної суверенної державності на конституційному рівні є результатом реалізації Декларації. Однак, на превеликий жаль, процес практичної розбудови сильної та успішної національної держави досі залишається незавершеним. Нинішня владна команда президента Володимира Зеленського ігнорує загрози, викликані збройною агресією Російської Федерації проти України та виявляє абсолютне нерозуміння необхідності здійснення україноцентричної внутрішньої та зовнішньої політики. Ключовими стратегічними напрямами такої політики мають стати зміцнення обороноздатності, здійснення україноцентричної гуманітарної політики, розбудова співпраці із Заходом.
В усі часи, а надто в часи змін та історичних випробувань, запорукою національної єдності та міцності держави є саме націєцентрична гуманітарна політика, здійснювана насамперед у мовно-культурній, освітній, інформаційній, релігійній сферах, а також у царині історичної пам’яті. Досвід європейських держав свідчить, що націєцентризм завжди є визначальною рисою та головним знаряддям політики будь-якої успішної європейської держави.
І ми маємо усвідомити, що глибинна причина постійно провокованого ззовні суспільного напруження в Україні та наші тимчасові територіальні втрати внаслідок збройної агресії Росії криються не лише в руйнуванні обороноздатності України за часів Януковича, а й у неспроможності найвищого керівництва держави здійснювати системну україноцентричну гуманітарну політику. Саме її брак особливо відчувався в Автономній Республіці Крим, Донецькій та Луганській областях. І сепаратистські настрої зародилися та мали вияв саме в тих регіонах, де місцева влада за пасивності центру практикувала вороже ставлення до всього українського, зневажала державний статус української мови, нехтувала мовно-культурними правами українців, сприяла просування російського інформаційного, ідеологічного, історичного та культурного продукту.
Читайте також: Замість Ківалова й Колесніченка – Бужанський. Яка різниця?
Слід зрозуміти, що навіть у разі відмови Росії від підкорення України за допомогою збройної сили Росія й надалі здійснюватиме гуманітарну агресію проти України, спрямовану на руйнування української ідентичності, що є підвалиною державності України, тобто пробуватиме домогтися ліквідації української державності “мирними засобами”.
Тому завершення процесу розбудови української національної держави європейського типу, на який орієнтувала й орієнтує Декларація про державний суверенітет, стане можливим лише зі зміною влади в Україні. До керівництва державою має прийти справді українська влада, яка будуватиме українську Україну, а не губернію “русского мира”.
Leave a comment