Володимир Зеленський, звично для українських президентів, із самого початку своєї каденції вв’язався в боротьбу проти громадянського суспільства. Але подібне протистояння зазвичай знаменує собою початок кінця режиму. Так вітчизняні гаранти Конституції прирікають себе на поразку. А якби пішли іншим шляхом, конструктивнішим – могли би не лише відкрити собі дорогу до другого терміну, а й завоювати народну пошану замість короткотермінової довіри одразу після вступу на посаду
Про це для “Радіо Свобода” пише Назарій Заноз.
Проблема в тому, що кожна нова влада намагається підлаштувати систему навіть не під власну візію, а просто під себе. Зациклити усі процеси на одній чи кількох персоналіях, котрі в ручному режимі роздають вказівки. Від цього й відсутність інституційного хребта в держави. Від цього брак deep state як потужної опори.
За рік президентства Зеленського можна зробити висновок, що і його команда працює за тими ж лекалами. Ба більше, повторює януковичівську спробу зламати громадянське суспільство замість того, аби частково зістикувати його важливі ланки із системою, перетворивши на додаткову опору.
Також вітчизняна влада воліє не продовжувати те, що розпочали попередники, а діє радше за совіцькою формулою “зруйнуємо все до основ, і новий світ збудуємо”. Тож не дивно, що отримавши у свої руки важелі управління, нові керманичі беруться за знищення всіх починань попередників, не розбираючись особливо – добрі вони (починання) чи погані.
За п’ять років влада встигає лише зруйнувати те, що зробили попередники, зокрема й хиткі, проте важливі каркаси реформ. А на побудову нового світу часу вже не вистачає, тому до розпочатих перетворень перед виборами допроєктовують якусь халабуду, котру протягом подальших років валитимуть наступники.
Читайте також: Коти в мішках: перед нами минуле, яке намагається прикидатися майбутнім
Тож через відсутність спільної візії, через повсюдну недалекоглядність, амбівалентність і рішучість лише на словах Україна продовжує тинятися задвірками Європи, замість того, щоби стати повноправною учасницею НАТО та ЄС.
І на перший погляд така поведінка видається логічною, адже допадаються до влади нові президенти зазвичай завдяки активній критиці попередників. Проте чому ж Зеленський тоді не менш активно повторює за Порошенком та Януковичем їхні помилки, замість того, аби йти іншою дорогою?
Владу губить зажерливість і бажання все контролювати
А інша дорога – це не про “третій шлях”, а про напрямок на зближення із громадянським суспільством. На відкритість і співпрацю. На делегування повноважень, котрим центральна влада не дає ради. Адже у плинні часи державна машина стає все слабкішою. Тож передавши частину відповідальности на місця та громадському секторові – влада позбулася би головного болю із величезної кількости питань.
Здається, влада готова розлучитися лише з тим, із чого має не зиск, а суцільні витрати. Тому в рамках децентралізації передала на місця не лише частину фінансів і повноважень, а й, у доважок, величезні витрати.
Проте бажання тотального контролю, зіркова хвороба, що виражається в гонитві за рейтингами, необхідність сидіти на потоках, страх видатися британською королевою в питанні впливу на ситуацію – все це заважає керівництву країни тверезо мислити, застилає розум. Тому тримаються з усіх сил за повноваження, аж поки показники довіри не починають стукати із дна.
Все можна змінити
А досить спрямувати силовиків на те, аби вони моніторили якісні ЗМІ, а не намагалися притягнути до відповідальности журналістів, які посягнули писати про чиновників і злочини самих правоохоронців, щоб відкривали кримінальні провадження проти фігурантів розслідувань, проти мажорів і чинуш, котрі козиряють своєю безкарністю.
Читайте також: Знецінюють усе: в Україні триває процес тотальної вульгаризації держави
Досить ефективно та прозоро перезапустити антикорупційні органи під наглядом міжнародних інституцій.
Не намагатися всюди й у всьому брати на себе відповідальність і вдавати перед камерами всемогутнього царя-батюшку та покровителя, котрий шпетить дрібних чиновників. Не лізти в ті сфери, за котрі не відповідаєш.
Реформувати правосуддя, аби невдовзі не стати його жертвою. Розділити владу. Хай суди врешті стануть незалежними й професійними. Аби там не було різних вовків. Аби не відбувалося керування в ручному режимі. Аби під суд ішли замовники нападів на активістів, а не самі активісти, яких судять за те, що посміли боронити власне життя.
Розрулити зарегульованість економіки й інших сфер.
Створити спільну стратегію подальшого руху країни, залучивши експертів (не фейкових медійних персонажів, а реальних), громадянське суспільство тощо. Влада ж наче так добре розбиралася в сегментуванні соціуму та його запитах.
Стимулювати розвиток інновацій і культури. Так, це все легко на словах і непросто в реалізації. Проте це реальний шлях до змін. До справжніх реформ, а не тимчасової бутафорії. Чергової халабуди, котру валитимуть наступники.
Лиш здолавши цей важкий шлях, механізм запуститься. Тоді врешті з’явиться не лише нормальна система стримання-противаг, котра допомагатиме владі встояти на ногах, а додатковою опорою стане громадянське суспільство, котре таку владу підтримуватиме. Протистояння не матиме сенсу, адже тоді це буде боротьба проти себе, проти власних цінностей і правил.
Тоді можливим стане і стратегічне планування. Тоді стане можливим не лише рух у НАТО та ЄС, а й перемога над агресором.
Проте зараз все рухається в протилежному напрямі. Тому замість deep state ризикуємо отримати failed state, про що давно мріють у Кремлі.
Тож не руйнувати, а створювати. Не протистояти, а співпрацювати. Не розділяти, а примножувати. Бо країна – це одна команда.
Leave a comment