Її вірші й проза обпікають та лікують душу. Ліна Василівна пережила шістнадцятирічне творче вигнання та безстрашно протестувала в середині 60-х проти арештів української інтелігенції. Ще з того часу вона байдужа до нагород та високих місць у рейтингах – її фраза “Політичної біжутерії не ношу” давно стала крилатою. 19 березня 2021 року Ліна Костенко прийматиме вітання із 91-річчям. Тож прямо зараз насолодіться неймовірними історіями про геніальну поетесу, які зібрала Освіторія, що розповідають її рідні, друзі та знайомі.
А ще пропонуємо влаштувати разом із Освіторією літературний флешмоб #ЛюблюЧитатиЛіну. Просто напишіть у коментарях свій улюблений рядок чи фразу із поезій Ліни Костенко.
Навигация по статье
Історія про Ліну «Небесна»
від видавця та друга Івана Малковича
Письменник і видавець Іван Малкович має добру звичку особисто вітати Ліну Василівну з днем народження та приїздить до неї на гостину з дарунками, в тому числі й від українських митців. Саме так було на її ювілей у 2020 році, коли пан Малкович передав поетесі пейзаж «Зимовий вечір» від художника Анатолія Криволапа. Але зараз Іван Антонович трохи прихворів, та й епідеміологічна ситуація в Києві загострилась. Тож іменинні гостини для друзів у поетеси вдома, скоріше за все, перенесуть на більш стабільний час.
Іван Малкович розповідав цікаву історію про батька Ліни Костенко, Василя Костенка. Він був учителем-поліглотом, який самостійно вивчив 12 мов та за потреби викладав усі предмети в школі. Наприкінці 1930-го року до нього прийшли з обшуком «енкаведисти»: «Показуй, де ти ховаєш зброю?» – грізно спитали вони. Василь Костенко усміхнувся і, як виявилось, пророчо кивнув на колиску, де спала маленька Ліна: «Отам»…
А вже у 1936 році батька майбутньої поетеси заарештували та забрали від родини на довгі десять років. Суддям він сказав лише ці слова: “Вашим червоним прапором тільки биків лякати”. Ось так Ліна Костенко стала дочкою «ворога народу».
Подарункове видання роману у віршах «Маруся Чурай» з ілюстраціями Владислава Єрка
Іван Антонович підмітив загадкову нумерологічну деталь:
найбільші українські поети народилися під знаком Риб – Шевченко, Леся Українка, Ліна Костенко… Коли додати цифри їхніх дат народжень, то в кожного з них виходить «8». На прикладі Ліни Костенко: 19.03.1930 – 1+9+0+3+1+9+3+0=26, 2+6=8. Вісімка в нумерології трактується як вічність, безкінечність, а в найдавніших традиціях 8 – це священне число Неба.
Минулого року видавець Іван Малкович анонсував чотири великі праці Ліни Костенко, які незабаром побачать світ. Ось про що йдеться:
- Новий художній твір про еволюцію та деградацію Російської імперії крізь призму українських доль.
- Книга публіцистичних есеїв «За Далем – даль»
- Книга спогадів
- Книга нових поезій
«Ще не було епохи для поетів, але були поети для епох» – ці знамениті рядки Ліни Костенко про Шевченка, власне, стосуються і її самої…» – каже друг поетеси. І нагадує нам, що Ліна Василівна – найцитованіша сучасна українська письменниця.
Історія про Ліну «Екзистенціальна»
від поета Івана Драча
Іван Драч розповідав кілька цікавих і дотепних історій про їхнє спілкування з Ліною Костенко у бесіді з журналісткою Оленою Юрченко. Ділимося спогадами нині покійного поета й драматурга:
– Ми з Ліною дуже різні: я намагався використовувати владу (та й влада мене, звісно, використовувала), а ось вона не давалась до рук влади ні в яку. Ліна дуже закрита особистість, яку багато хто намагався «розкусити», але цього, я певен, ніколи й нікому не вдасться. Намагається закриватись, відгороджуватись від людей. Не дається до рук ані знайомим, ані журналістам, і правильно робить – вона надзвичайно ніжна натура. Ранима й совісна. Надвитончена і в той же час саркастична.
– Одного разу я разом із Ліною та Іваном Дзюбою потрапив на зустріч із французьким філософом Жаном-Полем Сартром та його «другою половинкою» та однодумицею Симоною де Бовуар. Це було в Києві у 1962 році, якщо мені не зраджує пам’ять. Сартр і де Бовуар висловили бажання зустрітись не лише із офіційними обличчями Союзу письменників, а й із «письменниками-бунтарями».
Зустріч нам влаштували в готелі «Україна». Посиділи, побалакали… А вже після того ділились враженнями в нашому тісному колі шістдесятників. Більше всього здивувало, що ці «стовпи екзистенціалізму» живуть… в окремих кімнатах, хоча й були парою – диво дивнеє! Ми іронізували: «Цікаво, а вони бачаться хоч час від часу не лише за обіднім столом, а й у спальні?» А Ліна Костенко, як завжди, показала, на що здатен її гострий язичок (а в словах вона була не в міру жорстокою), сказавши мені тоді: «Недивно, що Сартр – екзистенціаліст. Потворний, мов жаба, старий… Йому ж більше нічого не зостається. А наш Іван Дзюба – видний, талановитий. От йому якого біса екзистенціалістом бути?!»
Микола Вінграновський, Іван Дзюба, Іван Драч, Іван Світличний, Ліна Костенко
Іван Драч констатував, що не всі його зустрічі з Ліною Костенко проходили з веселощами.
– Одного разу мене попросили передати Ліні медаль Світового конгресу українців, яку привезли з Канади, – згадував поет. – Але що тут почалось, коли я після довгої передмови спробував вручити Ліні нагороду під час урочистого вечора! Вона зі всієї сили жбурнула її в далекий кут та грізно до мене промовила: «Я не хочу цієї медалі! Навіщо вона мені?» Я теж розлютився не на жарт. Кажу їй: «Якби в мене зараз у руці був пістолет – я б стрельнув і в тебе, і в Миколу Жулинського, і в посла України в Італії – Анатолія Орла!» Слава богу, того вечора все скінчилося миром і ніхто не постраждав – ні фізично, ні морально.
За словами Драча, найбільше його вражало ставлення Ліни Костенко до її власних рукописів.
– Був час, коли Ліна Василівна говорила, що її «можуть забрати» (арештувати). Вона казала: «А в мене ж стільки рукописів залишилось! Що ж із ними буде, хто їх збереже?» Я не міг її зрозуміти! Думав про себе: «А мої хай хоч всі за раз згорять! Ще напишу!»
Історія про Ліну «Чорнобильська»
від ведучої, яка їздила з поетесою до Зони відчуження
Починаючи з 90-х років поетеса й письменниця стала постійною учасницею наукових експедицій до Зони відчуження, які курував Ростислав Омеляшко. Казала: «Може бути, там я спасаю душу». Ці поїздки згодом перетворились на місію порятунку культурної спадщини Полісся. Ліна Костенко як справжня ентузіастка збирала, рятувала та каталогізувала цінні експонати з «мертвих сіл». Вона так говорила про свої поїздки: «…Це моя добровільна еміграція! Я їжджу в Чорнобиль… набратися сил. І не відмовляюся від усього того, чим пригощають місцеві. І пироги з ягодами їм, і воду з криниці п’ю… Хоча повторювати цього, мабуть, не варто, особливо молодим людям».
У 2006 році ведучій програм Українського радіо Галині Бабій поталанило двічі побувати в Чорнобильській зоні разом із Ліною Костенко.
– Те, що саме мене порекомендували як журналіста для експедиції, в якій брала участь Ліна Василівна, досі вважаю за велике щастя, – каже ведуча в розмові з «Освіторією». – Річ у тому, що до працівників ЗМІ поетеса дуже прискіплива, спілкується неохоче. Її недарма вважають закритою для преси.
Під час першої поїздки ми разом із Ліною Костенко відвідали Овруцький району, який входить до складу Поліської зони.
Ми сиділи поруч під час поїздки, і Ліна Василівна дозволила увімкнути диктофон та записувати всі її спостереження й думки. Про те, як вона відчуває час у Зоні відчуження, про недбале ставлення влади до людей в Чорнобильській зоні. Дуже тепло говорила про корінне населення Полісся – етнічну групу поліщуків, – які вони красиві та працьовиті. Ліна Василівна захоплювалась унікальною культурою поліщуків, розповідала про покинуті вишиванки, хатній інвентар і сімейні фотоальбоми, які під час своїх експедицій у 90-х знаходила в покинутих хатах і документувала. Дуже переймалась долями тих людей і ставила риторичне питання: «Як же могло так статись, що цілий етнос зазнав такого лиха та поневірянь через аварію, чийсь недогляд і помилку… Деяких вирвали з їхніх сіл, переселили в багатоповерхівки – для поліщуків це взагалі неприродно, вони все життя проводять на землі, поблизу лісу, в своїх хатах»
Друга поїздка – до самої «Десятки». Так ще називають десятикілометрову зону навколо четвертого реактора ЧАЕС. Саме там в селі Новошепеличі проживало подружжя самоселів, баба Олена та дід Сава Ображеї. Довгий час вони були єдиними мешканцями десятикілометрової Зони відчуження. У їхній домівці навіть електрики не було, допоки Віктор Ющенко з цим питанням не допоміг.
Отож, ми завітали до пари, щоб привітати їх із сімейним святом. Ліна Василівна та інші учасники групи пригощали стареньких смаколиками, а вони нас теж почастували смачним обідом. У 2014 році дід Сава Ображей помер. З того часу в Новошепеличах більше ніхто не живе.
Ліна Костенко під час поїздок до Чорнобиля із задовленням спілкувалась із людьми, які її впізнавали та приходили підписати книги
Ліна Василівна ніколи не виокремлювала себе серед інших під час експедиції. Не виступала з промовами, не прагнула опинитись у центрі уваги. Працювала, як всі, не покладаючи рук. Це викликало ще більшу повагу до її особистості. І як і всі науковці, які їздили до Чорнобиля, поїздками цими потроху підривала своє здоров’я. Донька Ліни Костенко, Оксана Пахльовська, була дуже незадоволена поїздками матері саме з цих міркувань. Ліна Василівна часом «конспірологічно» їздила до Чорнобиля – хотіла робити цю справу й не засмучувати доньку.
Моє особисте спостереження: Ліна Василівна дуже красива жінка в будь-якому віці. Навіть у Зоні відчуження в камуфляжній куфайці вона була гарна: поважна статура, цей її гідний порух голови – чистісінько королева. Говорить непоспіхом, розставляючи смислові акценти. А ще в неї прекрасне почуття гумору – могла й пожартувати у підходящу мить. Я не забуду, як вона коментувала якийсь дивний випадок і сказала: «Це фройдистський ляпсус». Це один із її фірмових висловів.
Історія про Ліну «Родинна»
від онучки Ярослави Барб’єрі
Минулого року люба онучка поетеси Ярослава Барб’єрі підготувала для «старшої мами Ліни» (саме так лагідно вона називає бабусю) особливий подарунок на 90-річчя: срібний медальйон із камінчиком-Полярною зіркою. У цьому медальйоні – дитячі та родинні фотографії та цитата «Я – все, що я люблю!» Але на сам ювілей родина Ліни Костенко заради безпеки поетеси в часи пандемії не приїздила, порушивши багаторічну сімейну традицію святкування. Що буде із домашнім святкуванням цього року – достеменно не відомо. Тож поки – кільки чудових історій від Ярослави Франчески Барб’єрі.
Онучка Ліни Костенко називає бабусю «і жінкою, і письменницею без віку». Розповідає, що улюблена поетеса українців усамітнена, але по-своєму, «по-письменницьки»: «Вона просто не терпить фальші, галасу, пози, риторики. Вона є дуже автентичною у всіх своїх виявах людиною. Природною і дуже правдивою. І також багато в чому парадоксальною».
– Коли мені виповнилося три роки, мама Ліна мене вітала букетом прекрасних рожевих півоній. Я тоді схопила жмут петрушки, теж букет, і так собі танцювала з мамою Ліною, галасуючи Forza Italia! («Вперед, Італіє!»), Forza Ucraina! – розповідає Ярослава Барб’єрі в інтерв’ю італійській кореспондентці radiosvoboda.
Ярослава з мамою та бабусею, фото з родинного архіву
Ярослава, яка закінчила Оксфорд, згадує, як мама Ліна вчила її «давати здачі»: «До мене в парку чіплялись діти, бо я серед них єдина розмовляла українською, іще тоді трохи з акцентом, і мама Ліна мені порадила, щоб я їм щось відповіла не надто ввічливе по-італійськи. Тоді я ще не знала всієї енциклопедії висловів, як можна гримнути на когось по-італійськи. А ці вислови бувають колоритні. Тож я їм лише сказала, що вони maiali (свині), і вони заусміхались, сприйняли це як милозвучний комплімент. Відтоді до мене ставились шанобливо».
Часом мама Ліна відмовляє мене від надмірних занять політологією. Але тут є своя парабола долі. Я пам’ятаю один момент, коли все для мене змінилося. Я опинилася з друзями на вулиці Грушевського – у перший же день протистояння 19 січня 2014 року. Тепер цей день називають «Вогнехреща». Мама (Оксана Пахльовська, – ред.) дзвонить з дому, я брешу, що все в порядку, «я з друзями на барбекю». А на площі вже такий був «барбекю» – машина палає. Пізніше мама мені розповіла, що мама Ліна відразу зрозуміла: «Слава там».
Leave a comment