Навряд чи можу уявити своє життя без зустрічей із Романом Віктюком
Це були випадкові зустрічі, ми жодного разу не домовлялися, але завжди зустрічалися. Повсюди.
У книгарні:
– У твоєму віці я не був такою нудною мишею, не загрузав у книжках у таку погоду.
У театрі, на його виставі:
– Ти говориш, що плакав? Та весь зал плакав, бо це геніально.
Читайте також: Прокляття білої плями: як ми програємо себе самих
У кав’ярні:
“А подивись на нього, поки він не вмер, це живий класик української журналістики”, – говорить Роман Григорович юному супутникові.
Мені ще й сорока немає, я не збираюся помирати. Огризаюся: “Це ви живий класик, хай на вас і дивиться”.
У літаку:
– Перестань читати, подивися на небо, коли ти ще з ним зустрінешся?
У метрополітені:
– Я маю бути невпізнаним!
Й одягає чорні окуляри такого розміру, що тільки сліпий може не звернути на нього увагу.
Читайте також: На 86 році життя помер Армен Джигарханян: що він казав про Україну
Але все це – вічна буфонада, бурлеск, те, що робило перебування поруч із ним легким і щасливим, як келих шампанського.
Головною була інша зустріч, дуже коротка. 1 січня вже не пам’ятаю якого року ми відлітаємо із друзями з Києва до Ужгорода. Новорічні свята. Але ужгородський аеродром у своєму репертуарі, літачок робить посадку на резервному аеродромі. Львів. Що ж, поїдемо потягом.
Наступного дня, сонячного та якось не по-зимовому теплого, ми виходимо на площу Ринок прогулятися перед подорожжю. І я бачу – Роман стоїть як пам’ятник собі в якомусь неймовірному пальто, у якихось надзвичайних окулярах. І я розповідаю йому, як тут опинився.
Він дивиться на мене здивовано: “Божевільний! Я казав тобі, що ти божевільний!? Як ти можеш від усього цього, від цієї площі, від цього сонця, від цього міста кудись тікати? Господи, це ж треба таке…”
Отаким, щасливим, усміхненим і яскравим на головній площі рідного міста, я його й запам’ятаю.
