Оскар Вайлд 1889 року видав діалог “Занепад брехні”, у якому серед інших блискучих афоризмів прохопився одним надзвичайно влучним зауваженням і мимоволі сформулював закон, який остаточно утвердився в минулому й, вочевидь, стане аксіомою в нашому столітті: “Життя наслідує Мистецтво значно більше, аніж Мистецтво наслідує Життя”
Про це для “Тижня” пише Максим Нестелєєв.
Іще в античний час люди вивели два принципи, за якими працює мистецтво: мімезис і катарсис. Перше – наслідування дій, характерів чи попередніх зразків, а друге – очищення, коли щось очищується такими самими відчуттями. Трагедія викликає співчуття та страх і так готує нас до таких самих переживань у реальному житті, а комедія змальовує сміх і задоволення і так навчає, як не померти від радості, коли вона з нами трапиться. Хитрі греки знали, що тіло треба мити й робити це легко, але й душа потребує таких самих гігієнічних процедур, виконати які, звісно, значно складніше, тому таку роль “суспільної душемийні” в їхній цивілізації взяв на себе театр. Й ось коли театр поступово із провідного мистецького осередку став одним із багатьох, то виникло безліч проблем із душею, що і спричинило появу психології, покликаної зрозуміти борсання неочищених душ.
Лікувальні властивості мистецтва вже давно забуті, однак людина Нового часу ще здатна, хоч і зрідка, відчувати його загрозливу силу, буквально хворіти ним під час такого специфічного розладу, як синдром Стендаля, коли вона опиняється перед скупченням довершених шедеврів. У цьому й полягає слабка сила мистецтва, спроможного впливати на нас навіть спроквола, всупереч нашому до нього почасти легковажному ставленню. Колись американська поетеса Маріанна Мур назвала вірші, а ширше все мистецтво, “уявними садами зі справжніми жабами” й так означила хоч і дрібні, але, на жаль, реальні загрози, що зачаїлися в засадничо несправжньому світі. Митці й мисткині щедрим розсипом засіюють на своїх сторінках і полотнах передбачення у формі несерйозних вигадок, дотримуючись древньої вимоги давньоримського Горація: “Розважаючи, повчай”.
Читайте також: Прокляття білої плями: як ми програємо себе самих
Однак це так само небезпечно, як і влаштовувати бойовище двосічним мечем: часто авторський першозадум не збігається з тим громаддям ідей, які виявляються в кінцевому творі. Культурі здавна притаманна прогностична функція, пригадати хоча б усі передбачення Жуля Верна або інших фантастів до й після нього. Люди спочатку злітали на Місяць у книжці, потім у фільмі, а тоді вже наважилися залізти усправжню ракету. Мистецтво існує, щоби спочити душею, позбувшись тягаря тих мрій, перевиробництвом яких зайнятий наш мозок, що вказують на можливі варіанти розвитку, лякають і водночас надихають на нові звершення та перевершення. Однак таких художніх пересторог нині вже так багато, що вони переважно лишаються голосом того, хто кличе в пустелі.
Коли почалася пандемія COVID-19, то з’ясувалося, що це все вже давно відбулося: у фільмі Стівена Содерберґа “Зараза”. Він вийшов 2011 року, відбив вкладені кошти й був швидко забутий, хоч і встиг прославитися в колі науковців за правдоподібне змалювання, у якому не забули навіть про фоміти (предмети, на яких залишаються патогенні мікроорганізми). А в січні 2020 року “Зараза” потрапила в топ-10 багатьох онлайнових ресурсів і нарешті стало зрозумілим те, про що писав Вайлд у передмові до “Портрета Доріана Ґрея”: “Будь-яке мистецтво не має жодної користі”.
Содерберґ, який надихався епідеміями атипової пневмонії (2003) і свинячого грипу (2009), у своїй кінокартині так реалістично змалював епідемію, що світ виявився абсолютно не готовим до такого 2020 року. Застереження не спрацювало. Тому коли багаторазово показане справдилося, то заскочило всіх зненацька, а єдиним заспокоєнням стало те, що вірус у “Заразі” значно смертоносніший за теперішню заразу. Цікаво, що консультанти, яких найняли для написання сценарію, повторювали ту саму мантру: “Питання не в тому, чи буде наступна пандемія, а в тому, коли саме вона почнеться”. І вже не знаєш, кому дякувати, що не звершився інший сюжет про епідемію, показаний у фільмі того самого року “Останнє кохання на Землі”, де у хворих поволі зникають усі п’ять відчуттів.
Читайте також: Чим більше людей зараз “пікселізуються”, тим швидше навчимося бачити крізь зображення й реагувати на те, що за ним – Забужко
Мистецтво вряди-годи заграється в Кассандру, приречену передбачати лише кепські новини, у які ніхто не вірить. Інформаційний потік виносить на наші інтернетні береги уламки колишніх пророцтв і покликання на художні марення, що скидаються на сни, від яких важко прокинутися. З одного боку, можна спокійно чекати неминучого, бо його вже описали, а з другого – ніхто не певен, який варіант неминучого на нас очікує. Життя повсякчас не встигає наслідувати мистецтво, і, здається, ми вже перейшли якийсь Рубікон, за яким “Матрицю” багато хто сприймає не як повноцінну фантастику, а як реалістичну, хоч і дещо застарілу драму про людську долю в сучасному світі машин.
Мистецтво пропонує правдиву картинку, але така правда дорого коштує навіть у межах бюджету голлівудського блокбастера. Зокрема, режисер Крістофер Нолан для своєї багатомільйонної стрічки “Тенет”, що через карантин і зачинені кінотеатри досі ніяк не вийде у світовий прокат, планував за сюжетом підірвати “Boeing 747”. Після завершення домовленостей із творцями спецефектів виявилося, що дешевше придбати списаний літак і знищити його на камеру, аніж платити за реалістичну комп’ютерну графіку.
Отак життя дало відсіч мистецтву, хоча “битви споконвічний грюк” (Симоненко) лунає ледь не щогодини. На початку ХХІ ст. ми опинились у світі здійснених мрій і реалізованих фантазій, які за нас намріяли й вифантазували аноніми й імітатори. Ми проживаємо старі сюжети, мимоволі їх наслідуючи, і лише постфактум спантеличено усвідомлюємо, що незнання сюжету не звільняє від відповідальності за його втілення. Живий класик літератури США Джон Барт сказав це лаконічніше й точніше: “Бог – непоганий романіст, хоча він реаліст”.
Leave a comment