Отже, про мову, друзі. Лише одна цитата. Лише щоб нагадати шлях, ціну й відчути історичну точку, в якій ми перебуваємо
Читайте також: В’ятрович: Ми виграли мовну битву, але війна за ідетничність триває
Ця дівчинка – Людмила Старицька-Черняхівська, донька драматурга Михайла Старицького та Софії Лисенко (сестри композитора Миколи Лисенка). Майбутня письменниця, науковиця та громадська діячка, яку НКВД все життя переслідував за антирадянськість та українство й урешті вбив у телячому вагоні під час етапу до Казахстану в 1941-му, викинувши тіло з потяга.
Так ось, ця дівчинка згадує про те, як жилося наприкінці ХІХ ст. дітям українськомовної киівської інтелегенції.
“Ми були першими українськими дітьми. Не тими дітьми, що виростають в селі, в рідній сфері, стихійними українцями, – ми були дітьми городянськими, яких батьки виховували вперше серед ворожих обставин свідомими українцями зі сповитку.
Нас було небагато таких українських родин… На той час серед київської російської інтелігенції, або, вживаючи краще вже витерте слово, – буржуазії, панували недобрі відносини до всього українського, а найбільше до самих “украйнофилов”; в найкращім разі це були якісь глузливі відносини, немов до “блаженненьких” – дурників.
Читайте також: Ті, кого утискає державний статус української, хочуть, аби ми й далі боялися своєї мови – Забужко
Можна собі уявити, як переймали од батьків такі відносини діти, що, як відомо, переймають швидше за все саме недобре і мають так багато жорстокости в серці. Ми говорили по-українськи, і батьки говорили до нас по-українськи; нас вбирали дуже часто в українські вбрання.
І звичайно, і тим, і другим звертали ми на себе увагу, а разом з нею глум, посміх, кепкування, презирство. О, багато довелося прийняти нашим маненьким серцям гірких образ, незабутніх… Як дикі звірки, що з дитинства звикають до самооборони, ми повинні були змалку давати на кожнім кроці одсіч. Бідний молодий дитячий розум, бідне маненьке серце, – образою й зневагою отруєно їх з веселих, дитячих літ!
Я пам’ятаю, як з сестрою гуляли ми якось в Ботанічнім саду, звичайно, в українському вбранні, балакали між собою по-українськи. Нас взяли на глум, зчинилася гидка сцена: діти, а за ними й бонни та няньки почали глузувати з нас, з нашого вбрання, з нашої “мужицької” мови. Сестра вернулася додому з ревними слізьми. З цього приводу написав тато вірш, присвячений їй: “Не сумуй, моя доле кохана”.
150 років триває ця історія київських інтелігентських дітей. 150 років.
Leave a comment