Холоднокровне вбивство Миколи Іліна може лишитися безкарним. Що нам робити

Учора, 22 липня, відбулося прощання з Миколою Іліним – військовим медиком, убитим російськими бойовиками. Вони чудово бачили, шо це медик, що він поспішає на допомогу пораненому, вони обіцяли спостерігачам ОБСЄ не перешкоджати – і все одно вбили

Це була настільки показова ницість, настільки патологічна жорстокість, що навіть теперішній хазяїн Банкової вичавив із себе фразу про російську агресію.

Цю рубрику замислював як місце для текстів на перетині кіна й життя.

Я не знав Миколу особисто й не можу додати про нього більше, аніж уже написано колегами з інших ЗМІ.

Скажу про те, що знаю – про кіно.

Читайте також: Окупанти знущалися з тіла вбитого військового медика

У більшості фільмів те, що відбулося 13 липня, могло би стати прологом до більшої історії. Яка зазвичай закінчується гепіендом, торжеством справедливості й покаранням лиходіїв.

Існування такої кількості однотипних сюжетів про хороших хлопців, які протягом кілької годин екранного часу знищують хлопців поганих, забезпечує властива нам усім віра у приреченість зла. Мовляв, не може підлий і жорстокий душогуб остаточно перемогти, на нього все одно чекає фіаско.

Фіаско, звісно, невідворотне. Але ось я читаю про прощання з Миколою, перечитую повідомлення про його загибель, про повільну й болісну смерть пораненого сержанта, якому так і не змогли надати допомогу, і думаю, що ніхто ж за це не відповість. Що вони ще вб’ють не одну хорошу людину. А потім виїдуть у Росію або замаскуються під мирних громадян. І коли Україна повернеться на Донбас, ті з убивць, хто лишиться, успішно гратимуть ролі простих смиренників.

Читайте також: Реальність війни, пандемії та економічного краху прийде до кожного, навіть до Зеленського – Портников

То що робити? Яку історію написати, щоб не було соромно перед самими собою, перед дітьми?

Для початку – обрати тих чиновників, які все й завжди називатимуть своїми іменами. Убивць – убивцями. Героїв – героями. Росію – підлим і жорстоким душогубом.

Обрати тих, хто дбатиме про безпеку людей і на фронті, і в тилу не “розведеннями”, а дієвішими способами.

Хто сприятиме розвитку мистецтв, аби книги й фільми про наших героїв вражали не лише фактами, у них показаними, а й формою, в яку вбрані ці факти.

І врешті пам’ятати.

Не забувати нічого, нікого, нікому

Щоб спитати, коли прийде час.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК