Про серіал “Секс, інста і ЗНО”. Як колись говорили у якомусь кавеені: “Вы становитесь предсказуемыми”. Це я про глядачів.
Можна було б не чекати виходу серіалу, щоб передбачити ключові претензії, пише арт-оглядачка Лєна Чиченіна.
Автори паплюжать українську мову суржиком!
Автори паплюжать українські школи! Там немає такого розврату!
Автори нав’язують підліткам гейство, секс, алкоголь, збочення та сортування сміття!
Шо маю сказати. Шановні автори та учасники, якщо ви це читаєте, одразу забивайте на такі коменти. Але, думаю, ви саме так і робите.
Щодо самого серіалу. Я людина заангажована, і вважаю, шо режисер і сценарист – богі. Запам’ятайте цей твіт: Антоніо Лукіч та Павло Остріков – світле майбутнє українських комедій, цитати з яких замінять нам “сучку крашену”, “гадость заливную рыбу” і прочая.
Про недоліки не буду писати, принаймні зараз, хоч вони і, звісно, є. І ось чому.
Ще кілька років тому українське серіаловиробництво було цілковитим дніщем. Сюжети були мало того що тупими, а і з жахливими рольовими моделями. Бідна селянка у пошуках мільярдера, детективи про мєнтов, комедії про україномовних рагулів. І усе це переважно знімалося насамперед для російського ринку. Крім комедій про україномовних рагулів, звісна річ.
Але якось воно все почало розвиднюватися. Чи то самим виробникам вже набридло сидіти біля унітазу після власної творчості, чи то нові автори підвалили, чи то час настав, чи то кілька вдалих спроб почали надихати увесь ринок.
І ось гляньте – скільки популярних та обговорюваних серіалів для підлітків у нас є зараз. Навіть та сама криво знята “Школа” – це вже супер. Бо підлітки дивляться історії про український контекст, формуються у нашому культурному просторі, а не у чужому. “Перші ластівки” – те саме, просто ще і значно якісніше. Другий сезон на носі. А тепер – ще і “Секс, інста і ЗНО” з іншою специфікою та характером.
І тепер просто уявіть цю грандіозну еволюцію. Лиш недавно серіали впарювали дівчатам, шо їхня головна мета – вийти заміж за банкомат. А тепер – що вони можуть жити як завгодно і робити те, що вважають правильним. Раніше люди з інвалідністю у серіалах були нещастями з важкою долею та постійною залежністю від інших. Зараз їх показують, як, блін, просто нормальних людей. Висміюються якісь совкові ритуали типу промов на останніх дзвониках, фраз вчителів “скажіть уголос – нехай інші посміються” або гидкої їжі у шкільних столовках.
Я дуже сподіваюся на те, що це геть молоде покоління кіношників дуже швидко відгризе у старпьорів частину цього пирога під назвою “українське серіаловиробництво”. Лайно, звісно, лишиться, бо любителів лайна нікуди не дінеш. Але принаймні у нас вже буде вибір.
Leave a comment