Усе почалося з короткого телесюжету. Новий директор районного музею розповідав, як багато всього поганого зробив його попередник, він же все покращить – побілить стіни, замінить вікна й обов’язково оновить дизайн сайту. П’ять хвилин телевізійного ефіру він по суті віддав своєму вчорашньому опонентові, а не власній стратегії (р)еволюції в музеї. Погодьтеся, типовий сценарій української ділової комунікації.
Читайте також: Коти в мішках: перед нами минуле, яке намагається прикидатися майбутнім
Спочатку шкода, якої завдають попередники, допомагає перемогти новим, проте вже за короткий проміжок часу вона ж не дозволяє їм розправити крила та зробити все по-іншому. Кожен український президент чи прем’єр за час своєї каденції сотні разів повторить – “у всьому винні попередники”. Іноді взагалі здається, що попередники сильніші за наступників і добряче дістають тих із минулого.
Звичайно, країні, яка пережила комуністичну окупацію й режим Януковича, справді є на кого скаржитися. Та постійні скарги й аналіз лиш найближчого минулого – не шлях до розвитку. І навіть якщо жоден український президент (включно з монументованим Грушевським) не сформували ідеї державності, то можна зазирнути глибше. Тридцять років новітньої незалежності – не єдиний простір, де варто шукати відповідей.
Читайте також: Знецінюють усе: в Україні триває процес тотальної вульгаризації держави
Тяглість, спадкоємність – ґрунт на якому ростуть найміцніші нації світу. Вміння відділити зерно від полови, історію від плутанини колоніальних часів, особистостей від випадковостей – наше завдання. Кожен обирає сам – бути жертвою попередників чи спадкоємцем великих, які теж, на щастя, є в нашій історії.
Думаю, той новий директор районного музею так і сперечатиметься в думках зі старим, не помічаючи, як і сам перетвориться на попередника. А новий телесюжет розповість про ймовірного наступника, який точно перефарбує стіни.