Мир, хоч що кажіть, – поняття аж ніяк не абсолютне, а подекуди й двосічне. Одна річ – мир як результат усвідомленого компромісу, навіть якщо одна держава поступилася іншій територіями чи сферами впливу (а також контрибуціями, репараціями тощо), і зовсім інша – тупа фіксація результатів розбійної агресії
Про це для “Тижня” пише Юрій Макаров.
У першому випадку рани із часом можна загоїти, обрáзи забути, із новими кордонами змиритися. У другому це фугас, який неможливо знешкодити, і теоретично він нагадуватиме про себе через покоління, він отруїть назавжди стосунки не лише між ворогами, а й усередині табору й “переможців” (саме так, у лапках), і переможених. Гіпотетичний мир, якого прагне чинна українська влада, саме такий: небезпечний і неприйнятний, але він є ще й недосяжною фікцією, бо кінцева мета противника – не території та не економічний інтерес, а принципове знищення України як суб’єкта. Тобто мир як такий сам собою не є благом, ось який парадокс усупереч Святому Письму. Жодних “блаженні миротворці” (Мт. 5:9) поза контекстом.
Читайте також: Операція “Перемир’я”: Путін помалу топить Зеленського
Те, що перемир’я, якого так маніакально прагнув Офіс президента, неможливо дотриматися, від самісінького початку розуміли всі, хто хоч трохи знається на ситуації на фронті, зокрема й емісари ОБСЄ, які, попри давні проблеми з лікарем-окулістом, фіксували також і накопичення з боку терористів забороненої техніки, і чергові “гуманітарні конвої” з території агресора, і масштабні інженерні роботи.
Саме так: нашим забороняли брати в руки піхотну лопатку, коли на тому боці бетонували траншеї. Нарешті в неділю після кількох днів перепочинку маріонетки відновили обстріли, а їхній “смотрящий” Пушилін оголосив ультиматум (щоправда, кілька разів відтермінований) щодо звільнення ділянки укріплень біля Горлівки. Попри весь комізм гри м’язами з боку лялькової трупи Карабаса-Барабаса, сміятися не хочеться. Знову гинуть українці й, головне, гинуть без жодного сенсу, жодної користі. У тому, що ляльки нахабніють, немає нічого дивного: саме для цього їх утримують, саме за це їм платять. Зважати на них – то й до мишей можна доколупатися, от побачите. Власне, вже доколупалися.
Коли оприлюднили ганебні деталі зірвання спецоперації з виманювання в Україну військових злочинців, я жодної секунди не вірив, що голова президентського Офісу є глибоко законспірованим засланцем країни-ворога. Якби це було так, жодна спецслужба не палила би коштовного агента заради кількох уже нікому не потрібних солдат удачі, які до того ж не мають жодного офіційного статусу. Ні, я переконаний, що мотивація була саме та, яку пояснили вголос: будь-що зберегти перемир’я. Тільки тому, що керівництво країни вважає його своєю фішкою.
Читайте також: У пріоритеті в Зеленського й Ко – подоба миру, а не можливість зберегти повагу своїх народу й армії
За понад рік перебування при владі Зеленського фішка трохи вкрилася пліснявою, але чи то для 44%, чи, гаразд, для 20% громадян (залежно які рейтинги рахувати: президента чи його партії) досі залишається актуальною. Проте вже зрозуміло, що з таким візаві лаври миротворця Володимирові Олександровичу не загрожують. Путін міг іще якийсь час удавати, що грається в переговорний процес серйозно, щоби зберегти обличчя перед західними партнерами й за змогою пом’якшити санкції. Але після масових протестів у Білорусі, а також, хай як парадоксально, але невдалого отруєння опозиційного політика (парадоксально, бо дехто вважає його від початку кремлівським проєктом) зрозуміло, що найближчим часом ніхто не палає бажанням із ним розмовляти. Тобто єдиним інтересом Росії залишається звичайна капость. Якомога сильніше розгойдувати ситуацію в Україні, вносити максимальний розбрат і водночас послаблювати позиції самого Зеленського, бо жоден сильний президент, навіть готовий на компроміси, їм тут не потрібен.
Я вже писав і повторюся: ситуативно українській владі може бути вигідно розігрувати голубині гасла, але в довготривалому плані єдина сила, на яку вона може спертися, – це не вата й не болото, а табір патріотів. Так, він теж неоднорідний і розколотий (подекуди через дурниці й поганий характер окремих лідерів), але він єдиний гуртується навколо не інтересів, а цінностей, тим паче, що інтереси внаслідок аморфної соціальної структури України не були й досі не є фактором політичного об’єднання.
Україна може бути лише патріотичною або взагалі ніякою. Зворушливі картини цілих ліхтарів і рівного асфальту, своєрідний збірний образ ситої Європи, який просували “Слуги народу” рік і більше тому, сам собою не є метою. Окремо від гарантій прав і свобод громадян, зокрема від чужої агресії, ані ситість, ані асфальт узагалі недосяжні. Зі свободами в нас ніби все гаразд, із правами трохи гірше, а от гарантій геть катма. Хотілося би нагадати про це гарантові Конституції.