Site icon Вечерние Вести

У майбутнє – на скаженій швидкості. Нинішнє десятиліття не є аж таким унікальним

Світ з’їхав із глузду, пишуть аналітики. Він стрімголов несеться нам назустріч, боляче б’ючи тофлерівським футуршоком по мізках, серцю, почуттях

Не встигаєш змиритися із присутністю однієї напасті, як з’являється інша: “Трамп, брекзит, невизнання пандемії, президент-комік, олігарх – лідер опозиції”, – пише блогер… Лише десять років тому ми й уявити не могли того, із чим зустрілися сьогодні.

Раніше світ так швидко не змінювався, раніше інструментарій його пізнання не застарівав так швидко…

Чи так це насправді? Я довго розмірковував над цим, копирсаючись у завалах пам’яті…

І дійшов висновку, що нинішнє десятиліття не є унікальним. Пам’ятаю часи, коли зміни відбувалися ще швидше.

1986-1991 роки. Для нас, на той час 30-40-річних, це було не менш карколомне й руйнівне для всіх уявлень навіть не десятиліття, а п’ятирічка!

Чорнобиль – перебудова – кооперативний рух – антиалкогольний закон – гласність – “Народний Рух” – путч – розпад СРСР – Незалежність.

За якихось п’ять років – стрибок із епохи “розвинутого соціалізму” в дикий капіталізм, із “міцної сім’ї братніх радянських народів” – до незалежної України, із марксизму-ленінізму – до антикомунізму.

Читайте також: Різниця є, і саме вона становить сенс існування України й українців – В’ятрович

О, той Чорнобиль!. Пусковик змін у свідомості, страх за життя – своїх і близьких, брехливість влади, яка розпеченим залізом устромилася в душі. Небувалі за масштабом евакуація спочатку із Прип’яті, потім (неофіційна) – дітей із Києва, переселення десятків, а може, сотень сіл – смерті, трагедії, розлуки.

А відтак іще одна рана – оприлюднення всіх злочинів радянської влади. Ми відчували, підозрювали, але не розуміли масштабів.

А далі розчарування Горбачовим, вирубані виноградники, гіперінфляція, завошивлені діти в школах, піраміди МММ, кашпіровські з чумаками та стадіонами обдурених людей…

Згодом заколот правлячої партії, якого ніхто й уві сні не міг собі уявити. Тремтячі руки ГКЧП. І свобода, яка лякала…

А хіба дев’яності були прогнозованішими? Купюри в мільйон купоно-карбованців, бандити в народних депутатах, міністрах і головах державних адміністрацій – і не корупціонери, як сьогодні, а вчорашні вбивці. Пахан на чолі уряду, вражаючі за масштабами похорони Щербаня, якого страхався весь кримінальний світ, перестрілка із гранатометів у центрі Києва.

Повне розчарування в романтиці 1980-х, зміна когнитивного інструментарію та намагання призвичаїтися жити не в соціалістичному світі загальної рівності й колективізму, а в “понятіях”, де еліта – той у кого зухваліша армія бандитів…

Але скажу більше: шістдесяті роки минулого століття, коли я був маленьким школяриком, теж лякали майбутнім, яке вривалося в наше буденне життя.

Недитячий страх я пережив одного весняного дня 1961 року, коли вся наша сім’я сиділа коло радіоприймача, з якого пів години лунали одні й ті самі слова: “За кілька хвилин слухайте повідомлення ТАСС”. І мама тоді сказала: “Це – війна…”

Читайте також: Від нашої відповіді на це запитання багато в чому залежить, яким буде ХХІ століття

Мама знала, що говорила: вона вісім років пропрацювала в атомному проєкті в Челябінську-40. Я тоді заплакав, а бабця сказала: “Пережили минулу війну, переживемо й цю”. А потім виявилося, що це полетів Гагарін, і всі раділи, можливо, не через нього, а через те, що це не війна.

І війна була близькою, бо то були часи Карибської кризи й випробувань найпотужнішої водневої зброї.

А потім було вбивство Кеннеді (шок для Америки і світу – куди там Трамповому демаршеві). І голод у СРСР, коли діти пів року не бачили білого хліба, а їли якийсь глевкий кукурудзяно-гороховий і маїсові киселі з Індії, отримані в обмін на танки, і замість чаю – пресоване вишневе листя. І коли мати розповідала, як 1938-го купувала в магазині кренделі з маком, я ковтав слину і думав: “Як добре людям жилося в 1938 році!”

А потім був кремлівський переворот і вторгнення в Чехословаччину. І нове переосмислення світу. І все це покоління моїх батьків переживало так само гостро, як я кінець вісімдесятих…

Світ, мабуть, завжди мчав на скаженій швидкості в майбутнє. І цілі покоління за ним не встигали. І було лише одне покоління, яке мало сміливість відповісти на його виклик. Одне й тільки одне. Те, яке на той час перебувало в розквіті інтелектуальних і фізичних сил, яке не було обтяжене минулими викликами часу.

“Кожне покоління, – писав історик Арнольд Тойнбі, – має і може відповісти лише на один цивілізаційний виклик. Лише на один. Потім воно має зійти з арени, поступившись іншому”.

Виклик моїх батьків був у шістдесятих, мій – у вісімдесятих, коли ми могли бігти поруч із бігом часу й не відчувати втоми.

Сьогодні тримати удар вам.

А ми… ми, як та моя бабця, скажемо: “Пережили минулі негаразди, переживемо й майбутні”.

Євген ЯКУНОВ

Exit mobile version