2020 рік в історії людства насамперед запам’ятається як рік боротьби з пандемією, викликаною вірусом COVID-19, із усіма супутніми негативними наслідками. Проте не виключено, що у стратегічній історії людства 2020-й позначать як період, коли протистояння між США та КНР набуло глобального й системного характеру. Для такого висновку є декілька важливих причин
Утім передовсім варто згадати, що такі процеси як інституціоналізація системного протистояння між провідними державами світу не є одномоментним процесом – гарним прикладом цьому є Холодна війна між США та СРСР.
Прийнято вважати, що початок цього протистояння – це березень 1947 року. Тоді, президент США Гаррі Трумен заявив про те, що США допомагатимуть Греції та Туреччині, які стали об’єктами комуністичної загрози. Так була сформована відома “доктрина Трумена”, яка стала основою концепції стримування. Це був лише початок протистояння, адже та ж сама міжурядова організація НАТО була створена лише у квітні 1949 року. А справді військовим альянсом вона стала лише внаслідок Корейської війни, коли західні демократії прийшли до висновку, що військова загроза з боку СРСР не менш серйозна, ніж політична.
Загалом же контури глобального протистояння між США та СРСР сформувалися повністю приблизно за перші 8-10 років після завершення Другої світової війни. Особливо важливим було те, що зміна керівництва як у США, так і в СРСР в 1953 році не призвела до припинення протистояння, що гарно продемонструвало структурний характер такого явища як Холодна війна.
Тому 2020 рік можна вважати радше кульмінацією відповідних процесів у відносинах США та КНР протягом останніх 10 років. Такі процеси фіксують зміни в доктринальних документах США – стратегіях національної безпеки. Якщо проаналізувати відповідні документи 2010-го, 2015-го та 2017 років, можна чітко побачити, як КНР стає головним об’єктом уваги Вашингтону. Це все відбувалося пропорційно появі в Пекіна геополітичних амбіцій – спочатку в Індійсько-Тихоокеанському регіоні, а тоді загалом на рівні всієї системи міжнародних відносин. Мова йде про китайську альтернативу ліберальному світовому ладові, який США розбудовували після 1945 року.
Проте, що ж дає змогу говорити, що саме 2020 рік буде точкою неповернення, яка фіксуватиме той факт, що протистояння між США та КНР набуло справді системного та глобального характеру? Про це можуть свідчити кілька політичних, дипломатичних і військових індикаторів.
Вашингтон і Пекін і до цього конкурували за вплив на позицію держав Індійсько-Тихоокеанського регіону. США та КНР цікавить, яку позицію матимуть такі країни як Японія, Республіка Корея, Індія, Індонезія, В’єтнам, Філіппіни.
Читайте також: Китайське свавілля в Гонконгу мало би спонукати до нової холодної війни
Тепер же це протистояння вийшло за межі одного регіону – Вашингтон і Пекін борються за те, на чию сторону стануть інші провідні держави й об’єднання в новому геополітичному протистоянні, яке визначить параметри світової політики в цьому столітті. На наших очах розгортається протистояння за позицію ЄС та окремих провідних європейських країн. Як у США, так і в КНР розуміють принципову важливість того, на чий бік стануть європейці – від їхньої позиції залежить глобальний баланс сил. Формально більшість країн ЄС є союзниками США в рамках НАТО.
Останні документи та заяви НАТО фіксують той факт, що Альянс змушений рахуватися з підйомом КНР як фактором світової політики.
Проте на сьогодні європейці намагаються зайняти середню лінію між США та КНР – з одного боку, визнають ризики й загрози, які генерує КНР, але й повністю сваритися з Пекіном європейці не хочуть. Це гарно підтверджує протистояння щодо того, чи використовуватимуть європейці обладнання китайської компанії Huawei. Британці таки вирішили поступово відмовитися від телекомунікаційного обладнання цієї китайської компанії, а ось німці обережніші.
Загалом же європейці будуть змушені обирати – при цьому, якщо вони не підтримають американців, це буде по суті автоматично підтримка КНР. У такому разі ЄС ризикує перетворитися на маленький демократичний півострів авторитарної Євразії з усіма наслідками.
Проте в кожному разі боротьба США та КНР за формування сприятливого для себе балансу сил у світі шляхом створення нових коаліцій – це добрий індикатор системності протистояння. Заява Державного секретаря США Майка Помпео минулого тижня щодо формування Вашингтоном глобальної коаліції по протидії КНР якраз є відображенням відповідних процесів.
Іншим важливим індикатором є військові приготування сторін. Військова модернізація КНР, останній період якої стартував у 2015 році, міняє баланс сил у регіоні не на користь США та їхніх союзників.
Китайські ракетні технології плюс географія розміщення американських сил у регіоні створюють дуже загрозливу конфігурацію. КНР має змогу в першому ракетному ударі знищити або завдати значної шкоди американським силам на першій острівній гряді. Задіяння ж додаткових морських і повітряних сил із США буде пов’язано зі значними ризиками через наявні китайські ракетні системи, які створюють перешкоди із проєктуванням сили, маючи змогу завдавати удари на сотні й тисячі кілометрів.
Як наслідок, американці терміново переглядають свої військові плани. У квітні 2020 року адмірал Філіп Девідсон, який очолює Індійсько-Тихоокеанське командування США, представив свій перелік додаткових заходів, які мають посилити ефект стримування в регіоні. Очікується, що відповідні пропозиції будуть профінансовані Конгресом в рамках Індійсько-Тихоокеанської ініціативи зі стримування в бюджеті Пентагону на 2021 рік. Програма реформування й переозброєння Корпусу морської піхоти до 2030 року, яка була представлена в березні цього року, чітко говорить про націленість на протидію КНР.
Інші роди військ США теж не відстають, переорієнтовуючись на завдання стримування КНР, а в разі потреби й успішного ведення бойових дій. Показовим є запит Пентагону по закупівлі боєприпасів на 2021 рік. У ньому присутні системи, які саме найнеобхідніші для протистояння в умовах великих відстаней і географії Індійсько-Тихоокеанського регіону – крилаті ракети JASSM та протикорабельні ракети LRASM. Після краху угоди РСМД американці ведуть роботи щодо створення арсеналу наземних ракет середньої дальності для симетричної протидії китайській ракетній загрозі.
Читайте також: Росія йде в руки Китаю – журналіст
Таким чином не на словах, а на практиці американці готуються до найгіршого з можливих сценаріїв – початку бойових дій із КНР у Східній Азії. Спроможність США виконати взяті на себе союзницькі зобов’язання щодо таких країн як Японія має дозволити підтримувати сприятливий для Вашингтона баланс сил у регіоні.
Крім того, ми спостерігаємо зараз іще один внутрішньоамериканський феномен, який утім говорить багато про відносини США з КНР.
Мова йде про такий собі аналог страху перед “Червоною загрозою” (Red Scare), друга хвиля якого прокотилася у США в 1947-1957 роках – якраз у період, коли глобальне протистояння із СРСР інституціоналізувалося.
На сьогодні можна побачити, як у США намагаються обмежити контакти з КНР, побоюючись відповідного деструктивного впливу. Виявляється це рішенням закрити консульство КНР у Г’юстоні (Техас), обмежити доступ членів Компартії Китаю, китайських вчених і журналістів до США. Звичайно, частково це є лише частиною внутрішньополітичної боротьби на тлы виборів президента в листопаді 2020 року.
Проте з іншого боку не потрібно забувати, що необхідність протидії КНР – один із небагатьох пунктів двопартійного консенсусу в США. Тому незалежно від того, хто переможе на американських виборах у листопаді 2020 року, протистояння із КНР триматиме, хоча й певні тактичні моменти можуть мінятися.
Тому справді не виключено, що історики майбутнього таки називатимуть саме 2020 рік періодом, коли протистояння між США та КНР пройшло етап інституціоналізації, ставши справді глобальним і системним. Цей факт ставить і відповідні дилеми перед національною зовнішньою політикою, яка й далі живе більше в рамках протистояння із РФ.
За таких умов США продовжують прямо й опосередковано (через МВФ) бути головним партнером України. Водночас КНР за результатами 2019 року стала торговим партнером №1 України, якщо рахувати окремо за кожною країною, а не інтеграційними об’єднаннями.
Окрім того, Україні так само потрібно буде вирішувати, наскільки ми плануємо залучати компанію Huawei до власних телекомунікаційних мереж, чи брати участь у китайському проекті “Один пояс, один шлях”. Тим самим маємо гарний випадок, коли на додачу до старих дилем і проблем, додаються також нові. А це вимагатиме справжньої віртуозності в національній зовнішній політиці.