Росія крок за кроком пересуває свій кордон вглиб державної території Грузії. Поблизу присутня спостережна місія ЄС, але вона не має права щось робити.
Село Гугутіанткарі неподалік від демаркаційної лінії з Південною Осетією у серпні практично за одну ніч було розділене надвоє колючим дротом. Знову грузини втратили все своє майно. Вони не просто опинилися перед руїнами своїх домівок. Це називають «бордеризацією». І подібне почалося не вчора.
У серпні 2008 року між Росією і Грузією розгорілася п’ятиденна війна за Південну Осетію, в результаті якої загинули, за різними оцінками, до 850 чоловік і більше 100 тисяч змушені були тікати.
План із шести пунктів за посередництва ЄС припинив збройний конфлікт. Окрім іншого, він передбачав, що російські війська відійдуть за розмежувальні лінії, які існували до початку конфлікту.
Але, як до цього в Придністров’ї, а потім у Криму і на Донбасі, Росія, яка визнала незалежність Південної Осетії і розмістила там війська, і в Грузії має за ніщо міжнародне право і угоди. З 2009 року російські солдати за допомогою своїх південноосетинських підручних зі звичайним для них презирством до людей просто пересувають кордон. Затримують грузинів, які перетинають нечітко позначену демаркаційну лінію, що лише починає набувати обрисів укріпленого кордону, навіть якщо йдеться про бажання відвідати родичів або про корову, яка заблукала. Щасливчиків, що мають платоспроможних родичів, можуть викупити. Кілька років тому грузин, який потрапив у південноосетинський полон і, ймовірно, зазнав там тортур, так і помер в ув’язненні. Знадобилося кілька тижнів дипломатичних переговорів, перш ніж тіло передали родичам.
А що ж робить Захід перед лицем цього царства свавілля і порушень прав людини, причому в основному на очах у міжнародної громадськості? Захід спостерігає – в прямому сенсі слова. Ось уже ціле десятиліття місія миру Європейського союзу крізь біноклі споглядає за тим, що відбувається на демаркаційній лінії. Без доступу до Південної Осетії, без мандата і покликана лише документувати окремі випадки, ця місія має мало сенсу.
Цим безсиллям користується Москва, принципи політики якої вкрай прості і прозорі: підтримувати тліючі конфлікти, подібні до південноосетинського, і створювати внутрішньо-і зовнішньополітичну нестабільність. Бажаний побічний ефект – торпедувати прагнення деяких держав стати членами ЄС і НАТО, а то й повністю унеможливити їхнє членство. Таким чином Кремль намагається закріпити свій вплив у регіоні.
«Бордеризація» – всупереч усім запевненням тих, хто підтримує путінський курс, – це, безперечно, атака на суверенітет і територіальну цілісність країни. Проте ескалація конфлікту не в інтересах Тбілісі. Необхідно протиставити щось м’якій силі Росії, її погрозам і насильству на адресу сусідів.
Наприклад, грузинський уряд пропонує південноосетинському населенню можливість навчання у вищих і спеціальних навчальних закладах Грузії. Це невеликий, але важливий крок у правильному напрямку. Але цього недостатньо, так само як і співчутливого спостерігання з боку західного співтовариства. Потрібно як мінімум постійно нагадувати громадськості про політику Росії щодо Грузії і без натяків називати її відверто агресивним актом, що суперечить нормам міжнародного права.
Барбара ЕРТЕЛЬ
Die Tageszeitung (Німеччина)