Пам’ятник Петру Конашевичу-Сагайдачному (близько 1582-1622) в Хотині. Був українським полководцем, політичним діячем, гетьманом реєстрового козацтва. Організатор успішних походів запорозьких козаків проти Московського царства, Османської імперії
Зараз багато говорять про те, що Росія може здійснити новий, широкомасштабний наступ на територію України. Зрештою, такі загрози існували ще з часів проголошення незалежності Української держави. І були реалізовані в 2014 році. Ці загрози продовжують зберігатися – щоб не говорили окремі політики про замирення з Росією. Але були часи коли українські війська стояли біля стін Москви, пише Петро Кралюк для “Радіо Свобода”.
Чимало українців вважають, шо українські козаки постійно воювали з поляками. Певним чином цьому посприяла російська пропаганда, яка намагалася зіштовхнути два народи. Але, українські козаки не лише конфліктували з поляками, а й часто діяли з ними разом. Особливо це стосується початку XVIІ століття. Тоді одним із авторитетних провідників українських козаків став Петро Конашевич-Сагайдачний.
Саме за «часів Сагайдачного» і значною мірою завдяки йому відбулося остаточне оформлення Війська Запорізького не лише як військової сили. Українське козацтво оформилося як соціальний стан із певними правами, своєю становою свідомістю й політичними претензіями. Козаки стали суб’єктом відносин у Речі Посполитій. Свідченням цього стали укладені Вільшанська угода в 1617 році і Раставицька угода в 1619 році – перші угоди між запорожцями й королівською владою.
Навигация по статье
Як українські козаки з поляками проти московитів воювали
Водночас «часи Сагайдачного» – це й час певного порозуміння між поляками і українцями. Звісно, це порозуміння було далеко не повним. Та все ж Петро Конашевич-Сагайдачний і його соратники не йшли на загострення стосунків із владою Речі Посполитої, намагалися знайти компроміси. Показником цих компромісів й стали згадувані Вільшанська й Раставицька угоди. Саме в «часи Сагайдачного» козаки не раз діяли спільно зі шляхетським військом Речі Посполитої.
Зокрема, це стосується відомого походу на Москву в 1618 році. У той час польське військо, яке вторглося на терени Московії, вів королевич Владислав, який претендував на московський престол. Однак цього війська не вистачало, щоб вести успішні дії проти московитів. На допомогу прийшов Сагайдачний, зорганізувавши для походу близько 20 тисяч козаків. Останні здійснили низку вдалих воєнних операцій, дійшовши до Москви.
.jpg)
Із жовтня до початку грудня 1618 року польські та козацькі війська тримали в облозі це місто. Однак взяти штурмом його не вдалося. Та все ж становище Московії було важким.
11 грудня 1618 року московити пішли на укладення перемир’я з Річчю Посполитою, яке отримало назву Деулінського. Відповідно до його умов, Річ Посполита отримала такі українські землі, як Чернігівщина й Новгород-Сіверщина. Останні стали «козацькими територіями» і згодом відіграли помітну роль в українському модерному націогенезі. Якби вони далі лишалися за Московією, як, наприклад, це сталося з Курщиною та Брянщиною, то це привело б до їхньої московізації, власне русифікації. Тобто союз поляків та українських козаків у даному випадку виявився корисним для українців.
Хотинська битва 1621 року
Ще одним зразком порозуміння між поляками й українськими козаками стала Хотинська битва. Влітку 1621 року турецькому султану Осману ІІ вдалося зорганізувати величезне військо, яке сягало 150-160 тисяч осіб. Він планував завдати нищівної поразки Речі Посполитій, взяти Краків, захопити українські й частково польські землі.
Щодо війська, яке змобілізували поляки та Велике князівство Литовське, то воно помітно поступалося турецькому й становило близько 27-28 тисяч осіб, а разом із допоміжним складом (джурами, слугами, челяддю) – 42-43 тисяч осіб. Приблизно така сама кількість українських козаків прийшла на допомогу цьому війську. Тобто армія Речі Посполитої, яка протистояла туркам під Хотином у 1621 році, наполовину була козацькою. Окрім того, близько десяти тисяч козаків діяли на Чорному морі, сковуючи частину турецьких сил. Отож, роль українського козацтва у протистоянні, що розгорнулося між Османською імперією та Річчю Посполитою в 1621 році, була дуже вагомою.
Причому козаки могли б «умити руки» й відмовитися допомагати полякам. Адже між ними й владою Речі Посполитої існували точки напруги, що стосувалися різних сфер – соціальної, економічної, церковної тощо. Серед козаків поширювалася думка, що їм варто «відійти в бік» у цьому протистоянні. Та все ж перемогла інша лінія, яку й представляв Сагайдачний. Він став провідником, який залучив українське козацтво до участі в Хотинській битві, що розгорнулася у вересні 1621 року.
Ця битва стала однією з найбільших баталій того часу. Формально в ній не було переможців. Ні одна зі сторін не завдала іншій смертельного удару. Та все ж реально перемогу отримала Річ Посполита.
У боях під Хотином були поховані плани султана Османа ІІ завоювати цю державу. Її доля могла бути приблизно такою, як доля Угорського королівства після битви під Могачі в 1526 році, коли воно виявилося розділеним, а значна його частина опинилася під впливом Османської імперії. Так само могла б бути розчленована Річ Посполита, а на землях Східної й Центральної Європи утвердилися б турецькі впливи.
Без українських козаків армію Речі Посполитої мав усі шанси розбити султан Осман ІІ. Також під час Хотинської битви саме запорожці часто витримували головні удари турецької армії. При цьому козаки здійснювали ефективні наступальні дії. Зрештою, саме Сагайдачний в один із вирішальних моментів битви, 18 вересня, наполіг на тому, щоб не відступати з-під Хотина – що могло би стати катастрофою для військ Речі Посполитої.
За великим рахунком, поляки мали б вважати Сагайдачного своїм героєм. Адже він врятував Річ Посполиту від розгрому. Так само мали б і шанувати українських козаків, які взяли участь у Хотинській битві.
Оборонець православ’я
Однак Сагайдачний робив і таке, що не подобалося польській владі. На це вона змушена була «закривати очі». Мається на увазі відновлення єрусалимським патріархом Феофаном ієрархії православної церкви на теренах України й Білорусі в 1620-1621 роках. Зрештою, це відновлення теж можна розглядати як своєрідний вияв польсько-українського «компромісу». Адже здійснювалася ця акція напередодні Хотинської битви, коли поляки потребували допомоги українських козаків. Тому влада Речі Посполитої й не вдавалася до різких акцій проти нововисвячених православних ієрархів, які мали підтримку козацтва.
Варто відзначити, що етноконфесійний конфлікт, який спровокувала Берестейська унія 1596 року, став своєрідним подарунком для українських козаків. Завдяки йому, вони отримали гарну можливість для ідеологічного санкціонування своєї діяльності. Козаки, як уже говорилося, не дуже вписувалися в державно-політичну структуру Речі Посполитої.
Приблизно в такому самому становищі опинилася православна церква в цій державі після Берестейської унії. Вона начебто не існувала, оскільки не визнавалася владою (в кращому випадку – визнавалася частково). Натомість ця церква реально функціонувала, мала клір, вірних, серед яких зустрічаємо й чимало впливових осіб. Все це зближувало козацтво й «підпільну» православну церкву. Уже на початку XVII століття спостерігаємо оформлення союзу козацтва й православного духовенства.
Завдяки рішучій позиції козаків православні змогли присікти зазіхання уніатського митрополита Іпатія Потія, який мав підтримку влади Речі Посполитої, на Київ. Не без їхньої допомоги Києво-Печерська лавра повернула собі маєтки, які опинилися в руках уніатів. Цей монастир став головним осередком православ’я на українських і білоруських землях. Із весни 1612 року тут поселився софійський митрополит Неофіт, який святив храми й висвячував священнослужителів. У лаврі цей архієрей лишався до 1620 року, виконуючи функції київського митрополита.
У 1615 році в Києві з’явилося Богоявленське братство, яке стало тут ще одним із осередків православ’я. До його складу в 1620 році Сагайдачним було вписане Запорізьке військо, що робило цю інституцію козацьким представництвом.
Михайло Грушевський писав: «…записавши військо в братство, дав йому не тільки право, але й обов’язок виступати в усіх братських справах у ролі його членів, коротко – зв’язав братство як козацьку експозитиру, козацьке представництво в церковних і національних справах…»
Саме Сагайдачному приписують важливу (якщо не вирішальну) роль у відновленні православної ієрархії Київської митрополії. Принаймні на це вказують «Вірші на жалісний погреб Петра Конашевича-Сагайдачного».
Якби не це відновлення, залишки православ’я на українських та білоруських землях через невеликий проміжок часу могли б взагалі зникнути. Тут мала шанс утвердитися унія і, відповідно, релігійне життя стало би більш наближеним до католицизму. Зрештою, певна частина населення, особливо представники елітарних верств, прийняли б католицизм і «стали поляками». Саме такі процеси у XVII-XVIII століттях відбувалися на теренах Білорусі й Правобережної України.
Відновлення православної ієрархії ніби сприяло збереженню «старої Русі». Але насправді це вело до творення ранньомодерної етнокультурної спільноти, яка в епоху націоналізму «відмовилася» від старого етноніму «Русь» і взяла новий етнонім – «українці».
Під час Хотинської битви Сагайдачний отримав поранення. Вважається, що саме воно невдовзі звело його в могилу 20 квітня 1622 року. В останні місяці свого життя козацький провідник демонстрував чималу політичну активність. Виступав проти скорочення козацького реєстру до трьох тисяч осіб. Також написав кілька листів до короля й можновладців Речі Посполитої. У них, зокрема, вів мову про «заспокоєння нашої стародавньої віри грецької». У листі до короля Сигізмунда ІІІ та його сина Владислава, написаному в березні 1622 року, Сагайдачний просив про опіку над козацтвом. А також писав, щоб русинів лишили в спокої, бо «ми є православні від святих апостолів і від часів старих батьківських переказів і догматів, без жодної унії живемо і не втрачаємо надії на наше спасіння і благословення життя вічного».
Порозуміння (до того ж хистке) між поляками й українцями-козаками скінчилося зі смертю Сагайдачного. Наступні козацькі ватажки, особливо ті, що верховодили на Запорізькій Січі, опинилися в стані конфронтації з владою Речі Посполитої.
Під час урочистостей біля пам’ятника гетьману Петру Конашевичу-Сагайдачному в Хотині, 17 жовтня 1991 року
(Вперше основну частину цієї статті було опубліковано на сайті Радіо Свобода весною 2021 року)