Ні, друзі, грунтовно влізати в шухер навколо абортів, чи цькувати амбітного батюшку я не буду.
Лише скажу, що: батюшку ви самі викохали до його рівня самооцінки левел2 “бог2, а аборт – це не завжди вбивство у площині віри та моралі. Це моя думка, пише Любов Бурак у своєму Facebook, інформує UAINFO.org.
Здебільшого – це намагання жінки знайти вихід із безвиході. І так: аборт – не вихід, лише його ілюзія. Вузька шпаринка, яку показує розпачлива свідомість. Ця шпаринка здається жінці просвітком, шансом, можливістю, хоча, насправді аборт є міною сповільненої дії, яка з часом вибухає. Або безпліддям, або хворобами, або такою темною душевною безпросвітністю, якої не побажаєш ворогам.
Проте, я за те, щоб зберегти жінкам можливість цього страшного вибору. Бо життєві ситуації бувають різними. А живемо ми в країні з системою цінностей та соціальною моделлю, зміщеними в таке дно, що видряпуватись до цивілізації нам іще кілька поколінь.
Церква проповідує святі та правильні речі. Але, церква, попри норму Конституції, у нас настільки поєднана з державними чинниками, що на сьогодні вона є не здатною боротися із власними моральними та меркантильними спокусами.
Свого часу я мала дуже прикрий досвід, після якого мені дуже важко було повернути собі віру в Бога, а до церкви я не ходжу досі.
Попри чисельність церковних структур для молоді, жінок, матерів, попри наявність усіх її допомогових центрів, церква не здатна підтримати жінку, яка потрапила в скрутну ситуацію.
Ніхто не допоможе жінці вийти з аб’юзу, ніхто не підставить плече, ні одна добра церковна, чи державна душа не підтримає матеріально і не надасть можливості даху над головою. Порадять терпіти. Пообіцяють молитися.
І пильно спостерігатимуть: витримає жінка, чи ні.
Але, раптом що – засудять і осудять. На це в нас люди – кваліфіковані майстри.
Між словами:”Дав Бог діти – дасть і на діти!” та “Насрала дітей!” – відстань дуже коротка.
Говорити можна багато. Тільки користі з цього ніякої не буде до тих пір, доки в людей не буде відповідального батьківства, а в державі не випрацюється соціальна модель, здатна забезпечити гідний рівень життя матері й дитини.
Не варто мені розповідати про те, що аборт – це вбивство Бетховена. Ніколи небажана дитина не стане щасливою, якою б талановитою вона не була. По собі знаю.
А народження заради склянки води – сумнівне виправдання. Бо це народження раба, а не дитини. І це я теж знаю із власного досвіду.
Мій досвід – це загалом вервечка не моїх прагнень, не моїх рішень і не моїх виборів, за які в підсумку відповідаю лише я. Виключно тому, що я – жінка і мама. А отже: мушу, повинна, зобов’язана. І головне – можу.
О, так: всі жінки у нас мусять і можуть. Дожити, дотягнути, дотерпіти. Щоб на старість стати або прикрою тещею, або скандальною свекрухою, або церковною мироносицею-божим обдуванчиком із чорним піднебінням. Найбільше досягнення української жінки – стара мати з купою болячок, випаленими нервами, куцою пенсією, маразмом і деменцією, але щаслива від того, що має кому передати навики власного морально-шолюдискажучого стокгольмського синдрому.
Ще раз: не треба мені про Бетховена. Я не знаю, чи я такою народилась, чи талант прийшов згодом. Але, як у мені вбивають мене саму, навіть, в ситуації, коли я одна працюю і заробляю, на всіх, я знаю дуже і дуже добре.
Що там церква каже? Абортовані діти стають ангелами?
А небажані діти живуть нелюбленими, зайвими, із вселенською спрагою світла, добра і любові, але під обстрілом таких демонів, що, присяйбо, воно того не варте.
Тому я, попри все: мораль, етику, ризики, теорію ймовірності – за те, щоб жінка мала вибір.