Розмовляємо зі Святославом Вакарчуком і Миколою Княжицьким на терасі одного з київських ресторанів. Спілкування, зрозуміло, йде українською мовою. Офіціанти – професійні та ввічливі – розмовляють між собою неподалік в очікуванні, поки ми визначимося із замовленням. Спілкування, зрозуміло, йде українською мовою
Про це для “Радіо Свободи” пише Віталій Портников.
Але ось офіціант підходить до нас прийняти замовлення і… звертається російською. Сторонньому спостерігачеві це може здатися дивним, навіть диким. Чому люди, які спілкуються між собою однією мовою, вважають за краще перейти для бесіди із клієнтом на іншу? Тим паче, що офіціант чудово знає, хто такий Вакарчук, якщо не був на його концертах, то вже точно слухав пісні. І розуміє: рідна мова відвідувача – українська, а не російська. Як утім й офіціантова рідна мова. Тим паче, що офіціант – молодий хлопець, який, на відміну від нас, не застав часів ганебної русифікації, коли вважали, що говорити українською мовою “у пристойному місці” просто соромно, що українська мова – це мова села, а не міста.
Читайте також: Досі говорите російською? Тоді не дивуйтеся, що з вас лізе “рускій мір”
І тим не менш у цій побутовій інтермедії – вся історія України останніх століть. Свідчення того, до якого рівня імперія розвинула в українців комплекс національної неповноцінності, так, що навіть через десятиліття після її загибелі я чую від молодих людей, які приїжджають до Києва зі східних регіонів країни, що говорити рідною для них українською мовою “не прийнято”, що “засміють”.
І я згадую про своїх однокласників, українськомовних хлопців, які будь-що-будь намагалися “звільнитися” від мови своїх батьків, тільки щоб уславитися “городскімі”. І про своїх колежанок по російському відділенню філологічного факультету університету в Дніпрі, красивих дівчат із українських сіл, які за будь-що бажали вивчитися на викладачів російської мови. Саме російської! Щоб уславитися “городскімі”. Щоб викладати мову, якою розмовляло місто.
Під час однієї з акцій у Києві на підтримку української мови
Злий чарівник біситься у кремлівських палатах
Саме тому 16 січня є таким важливим не тільки для української мови, вон важливе для всієї України. Пасербицю, яка може хіба що мити тарілки на кухні, держава урочисто садовить за ошатний стіл. За міський стіл. І раптово виявляється, що ця падчерка – не падчерка ніяка, а рідна дочка, яка й була завжди містянкою, елегантною та вишуканою.
Читайте також: Переходь на українську! Лишатися російськомовним означає лише погоджуватися бути переможеним
А злий чарівник, який намагався нашу “попелюшку” змусити прибирати на чужій кухні, біситься від злості у своїх кремлівських палатах і розповідає світові про “утиски російськомовного населення”, “обмеження” прав національних меншин, “насильницьку” українізацію й інші “українські злочини”.
Тому що чарівник – не дурень. Він точно розуміє, що якщо українська мова стане своєю у великому місті, затвердиться як невід’ємна частина міської цивілізації, тоді ніяке повернення імперії вже не відбудеться.
Зображення президента Росії Володимира Путіна на плакаті під час пікету Конституційного суду України, який тоді розглядав справу щодо конституційності “мовного закону Ківалова-Колесніченка”. Київ, 26 січня 2017 року. (Зрештою КСУ в лютому 2018 року скасував той закон)
